Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Ми вирушаємо до старости. Він дома, попиває каву з тістечками, покурює сигару й не має наміру розраховуватись з нами. Зрештою, ми цього й сподівались. На щастя, з нами немає Генриха Кроля: захоплений Волькенштейном, він залишився з ним. Курт Бах подався в поле з огрядною сільською красунею милуватись природою. Георґ і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.
— Приходьте наступного тижня, — добродушно каже Дебелінг і частує нас сигаретами. — Тоді ми все підрахуємо й заплатимо повністю. А зараз, у цій метушні, ми ще не встигли у всьому як слід розібратись.
Сигарети ми беремо.
— Можливо, — зауважує Ґеорґ. — Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.
Писар регоче:
— Гроші кожному потрібні.
Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:
— Краще випиймо!
На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генрих Кроль. З ним легко було б упоратись.
— Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника, — каже Ґеорґ.
Дебелінг байдуже знизує плечима:
— Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили…
— І платять. Без грошей ми нічого не даємо.
— Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!
Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.
— Добра горілка, — кажу я.
— Ще по одній? — питає писар.
— А чому й не випити.
Писар наливає. Ми п’ємо.
— Отже, наступного тижня, — заявляє Дебелінг.
— Отже, сьогодні, — каже Ґеорґ. — Де гроші?
Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.
— Наступного тижня, — каже він. — Ще по чарці на прощання?
— Чому не випити?
Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі — неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось? — думаю я. — Хіба це не саме життя — золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»
— Дуже прикро, — чую я голос Ґеорґа, — але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.
Староста хитро позирає на нього.
— Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.
Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:
— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.
— А чому б і ні? — встряю я. — Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.
Писар сміється.
— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам’ятник, який уже освячено? У Вюстрингені кілька тисяч жителів.
— І майор Волькенштейн і Союз ветеранів, — додає староста. — Всі вони палкі патріоти.
— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.
Писар тепер уже відверто глузує з нас.
— Ще по чарці? — питає Дебелінг, теж сміючись. Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.
У цю мить ми бачимо, що подвір’ям біжить якийсь селянин.
— Пане старосто! — гукає він у вікно. — Ходіть швидше! Біда!
— Що трапилось?
— Та з Бесте! Вони хотіли зняти прапор, і тут усе й трапилось!
— Що? Бесте стріляв? Проклятий соціаліст!
— Ні! Бесте… Його поранено…
— І більше нікого?
— Ні. Тільки Бесте…
Обличчя Дебелінга прояснюється.
— Он що! Чого ж ви тоді зчиняєте такий галас?
— Він не може встати. З рота йде кров.
— Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці, — заявляє горбатий писар. — Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.
— Ви мені вибачте, — з гідністю звертається до нас Дебелінг. — Я особа офіційна і мушу зайнятись цією справою. Розрахунки доведеться відкласти.