Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Упевнений, що тепер зовсім спекається нас, він надягає сюртук. Ми виходимо разом з ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.
Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. З залізної гвардії не видно нікого.
— Що тут трапилось? — питає Дебелінг поліцейського, який стоїть біля дверей із книжечкою для нотаток у руці.
Поліцейський починає доповідати.
— А ви при цьому були? — питає Дебелінг.
— Ні. Мене покликано потім.
— Гаразд. Значить, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?
Люди мовчать.
— Ви не посилаєте по лікаря? — питає Ґеорґ.
Дебелінг неприязно дивиться на нього..
— Хіба це необхідно? Трохи води…
— Необхідно. Він помирає.
Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.
— Помирає?
— Помирає. В нього велика кровотеча. А крім того, може, ще й кістки поламані. Схоже на те, що його скинули із сходів.
Дебелінг міряє Ґеорґа Кроля довгим поглядом.
— Поки що це лиш ваше припущення, пане Кроль, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.
— А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?
— Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте по доктора Бредіуса, — звертається він до двох хлопців з велосипедами. — Скажіть, що трапився нещасний випадок.
Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.
— Він помер, — заявляє лікар, підводячись.
— Помер?
— Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у якого прострелена легеня?
Староста розгублено киває головою.
— Так, Бесте. Про те, що в нього була прострелена легеря, я не знав. Може, це з переляку… В нього було слабке серце.
— Від цього не буває кровотечі, — сухо заявляє Бредіус. — Що тут сталося?
— От ми саме й виясняємо це. Прошу залишитись тільки тих, хто буде свідчити. — Він дивиться на нас з Ґеорґом.
— Ми ще повернемось, — кажу я.
Разом з нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало хто захотів стати свідком.
Ми сидимо в «Нідерсексішер Гоф». Я давно не бачив Ґеорґа таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.
— Ви там були? — питає Ґеорґ.
— Я був при тому, як Волькенштейн підбурював людей зірвати прапор. Він називав це «стерти ганебну пляму».
— А сам Волькенштейн брав участь?
— Ні.
— Ну звичайно. А інші?
— На Весте напала ціла зграя. Усі були п’яні.
— А потім?
— Мені здається, що Весте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім прикінчити. А вийшло так, що прикінчили. Весте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Можливо, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п’яний не тямить себе. Однак убивати його вони не думали.
— Що. Хотіли тільки провчити?
— Саме так.
— Це їм сказав Волькенштейн?
— Еге ж, — зніяковівши, киває робітник. — Звідки ви знаєте?
— Можу собі уявити. То так і було чи ні?
Робітник мовчить.
— Ну, вам же самим відомо… — каже нарешті він.
— Треба докладно вияснити, як усе трапилось. Вбивство — кримінальна справа. І підбурювання до вбивства теж.
Робітник злякано дивиться на нас.
— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.
— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, як це сталося.
Робітник допиває своє пиво.
— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви думаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика за зубами? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого. Я не згоден.
Він зникає.
— Так відмовлятимуться всі, — похмуро зауважує Ґеорґ.
Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштейн. Він уже не в мундирі, в руках у нього коричневий чемодан.
— Куди він іде? — питаю я.
— На станцію. Він більше не живе у Вюстрингені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.
З’являється Курт Б^х із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.
— Тепер балу, напевно, не буде.
— Не думаю, — кажу я.