Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Волькенштейн закінчує свою промову потрійним «ура!» Оркестр починає «Пісню про славного камрада». Хор підхоплює її в два голоси. Ми всі пристаємо до хору. Це нейтральна пісня, без політики й заклику до помсти — просто туга за вбитим товаришем.
Священики виступають наперед. З пам’ятника спадає покривало. Нагорі — ревучий лев Курта Баха. На східцях сидять чотири орли, готові здійнятися вгору. Меморіальні дошки зроблено з чорного граніту, а весь пам’ятник викладено з шліфованих кам’яних плит. Це дуже дорогий пам’ятник, і ми сподіваємось одержати за нього гроші сьогодні після обіду. Нам так обіцяли, тому ми й приїхали. Коли ми не одержимо грошей, то збанкрутуємо. За останній тиждень долар піднявся майже вдвічі.
Пастирі освячують памятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і Бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу надягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпископальний, реформістський — відповідно до відправи, що в даний час відбувалась, так самісінько, як імператорові доводиться бути присутнім на парадах гусарів, гренадерів, артилерії та морського флоту.
На пам’ятник кладуть вінки. Ми теж кладемо, від імені своєї фірми. Голосом, що раз у раз зривається, Волькенштейн затягує «Deutchland, Deutchland, über alles». Це, очевидно, не передбачено програмою: оркестр мовчить, і лиш кілька голосів підхоплюють пісню. Червоний від люті Волькенштейн обертається. В оркестрі починають підігравати труби й англійський рїжок. Вони заглушають Волькенштейна, який тепер енергійно киває в такт головою. Нарешті вступають всі інші інструменти, і поволі починає співати майже половина присутніх. Однак Волькенштейн почав надто високо і виходить не пісня, а якийсь вереск. На щастя, до хору прилучаються жінки. Хоч вони стоять позаду, однак
рятують становище і переможно доводять пісню до кінця. Мені чомусь спадає на думку Рене де ля Тур — вона справилася б тут і сама.
Після обіду починаються розваги. Нам доводиться залишитись, бо гроші ми ще не одержали. Через довгу патріотичну промову Волькенштей-на ми прогавили повідомлення про курс долара, і мабуть фірма уже й так чимало втратила. Сьогодні жарко, а мій позичений святковий костюм тісний у грудях. На небі стоять товсті, білі хмари, на столі — товсті чарки з горілкою й високі бокали з пивом. Всі напідпитку, червоні обличчя лисніють від поту. Поминальна трапеза була Жирна й багата. А ввечері в «Нідерсексішер Гоф» має відбутися великий патріотичний бал. Скрізь висять паперові гірлянди, соснові вінки й прапори — звичайно, чорно-біло-червоні. Тільки в крайньому будинку села з вікна на горищі звисає чорно червоно-золотий прапор. Це прапор німецької республіки. А чорно-біло-червоні — то прапори колишньої кайзерівської імперії. їх заборонено вивішувати, але Волькенштейн заявив, що покійники полягли під славними старими стягами колишньої Німеччини, і кожний, хто вивісить чорно-червоно-золотий прапор, — зрадник. Отже, столяр Бесте, який там живе, — зрадник. Правда, на війні йому прострілено легені, але він усе-таки зрадник. У нашій любій батьківщині людей дуже швидко оголошують зрадниками. Лиш Волькенштейни ніколи ними не бувають. Вони — закон. Вони самі визначають, хто зрадник.
Настрій піднімається. Літні селяни зникають. Частина членів Союзу — теж. їм треба працювати в полі. Священики пішли вже давно. Залізна гвардія, як зве її Волькенштейн, залишається. Вона складається з трохи молодших селян. Волькенштейн, котрий ставиться з презирством до республіки, але пенсію, якою вона його забезпечує, приймає й використовує на те, щоб нацьковувати на неї людей, виголошує ще одну промову, починаючи її словами «камради». Для мене це вже занадто. Коли ми ще служили в армії, такі, які Волькенштейн, «камрадами» нас не називали. Тоді ми були просто «піхтурою», «свиньми», «ідіотами», а коли доводилось скрутно, то «людьми». Тільки один раз, увечері перед атакою, Гелле, наш обер-лейтенант, колишній лісничий, назвав нас «камрадами». Він боявся наступного ранку одержати кулю в потилицю.