Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
Фрау Нібур якусь мить мовчить, потім заявляє:
— Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутись до Гольмана й Клоца.
Вона закидає траурну вуаль на чорний капелюшок і впивається в мене своїми маленькими очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Однак я натомість холодно відповідаю:
— Ми будемо тільки раді. Це наш принцип — залучати до роботи конкурентів, щоб показати, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб тільки не трапилось, як недавно в нашого конкурента, ім’я котрого я не хочу називати, — в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.
Фрау Нібур знов опускає вуаль, як театральну завісу.
— Ну, я вже пильнуватиму, щоб такого не сталося!
Що вона пильнуватиме, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п’є її великими ковтками. Фрау Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то зможе мучити всіх торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить, — тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, — може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.
З майстерні виходить трунар Вільне. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.
— Що ви думаєте про життя? — питаю я.
Він зупиняється.
— А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку — не те, що влітку, перед обідом — не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.
— Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!
— Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?
— Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю, не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.
— Після того, як переспиш з жінкою, — повторює Вільке. — Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!
Я вклоняюсь йому, як абатові:
— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!
— Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.
— Де? — питаю я. — На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.
— На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний ящик.
— Згоден, але розрізнити їх буває дуже важко.
— Залежно від обставин. Якось у Гамбурзі я знайшов жінку, якій це було байдуже…
Вільке посміхається і знову задоволено дістає з коробочки шпротину, не пригощаючи мене.
— Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, — кажу я. — Це страшна, повільна смерть.
Вільке одмахується.
— В мене свіжі, по запаху чути, І дуже ніжні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені красиву дівчину, яка б не боялась мене, — таку, як ота в светрі, що часто заходить тепер по вас.
Я вражено дивлюсь на трунаря. Він, безперечно, має на увазі Гер-ду. Герду, на яку я саме чекаю.
— Я не торгую дівчатами, — різко кажу я. — Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись в інше місце.
— Куди? — питає Вільке, видлубуючи з зубів риб’ячі кісточки. — В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліцейської облави страшно. До міського парку? Знову ж таки страшно поліції. Сюди на подвір’я? То вже краще в свою майстерню.
— А хіба у вас немає квартири?
— Є кімната, але там теж небезпечно. Моя хазяйка — справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. Але ця відьма ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як з дружньою послугою? Познайомите мене з дамою в светрі?
Я мовчки показую на порожню коробку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір’я і йде до крана мити свої лапи.
— Нагорі в мене є ще пляшка першокласного портвейну.
— Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.
— До того часу він перетвориться на чорнило. Але на світі є не тільки одна коробка шпротів.
Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та скла-даний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для фрау Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска — звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір’я. Ескіз склепу я маю намір прикрасити написом: «Тут спочив від довгих нестерпних страждань відставний майор Воль-кенштейн. Помер у травні 1923 року».