Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Мене англієць один навчив. Він був механіком на пароплаві. Якось захворів, і його в Олександрії залишили. Три місяці у нас лежав. А мене якраз кінь копитом вдарив, два ребра зламав. І я був у лікарні, то познайомилися, він мені показав пару прийомчиків. Це ще я не сильно вдарив! — переможно дивлюся на них.

— Забирайся звідси. І готуйся для зйомок увечері, — наказує Іполит Михайлович.

Виходжу з коридора, а там на мене чекає Ізабелла. Її бачу, і аж паморочиться. Хоч обережно ж треба, бо виходить, що Ізабелла за мною в коридор пішла і стояла за спиною, слухала А я нічого й не помітив! Ну дівка! А потім же, коли почула, що до коридора хтось заходить, кинулася цілуватися, не просто цілуватися, а ще встигла з себе труси стягти, а мені ширінку розстібнути, що нас від підозр і врятувало! Слухайте, багато я вправних дівок бачив, але щоб ось так — ні!

Між тим у підземеллі тривали зйомки. Там жид чого тільки з государинею не витворяв, а вона й не проти.

— Ох і стогне ж, — посміхається Ізабелла.

— Ти її знаєш?

— Так, ми разом працюємо.

— А що за робота така?

— Ну, ти ж бачив фотографії з голими ланками, які гімназистам продають.

— То з жінками, а тут же на государя наклеп! Та Абрама за ноги повісять, коли спіймають.

— А він тут сидіти й не збирається. Поїде в Палестину, за державу свою воювати.

— Ой, а він куди? — дивуюся, коли до Абрама та імператриці ще Леопольд доєднався.

— Туди, — сміється Ізабелла.

— Зачекай, але ж хіба можна, щоб ото два чоловіки на одну жінку?

— Ну, ти, Мокію, зовсім дикий! Леопольд он з Африки, і то таких запитань у нього не виникає. Скільки хочеш може бути чоловіків. Вправна жінка і з трьома легко впорається.

І точно, дивлюся, що Леопольд зовсім не зайвим став.

— Господи, Содом та Гоморра, — бідкаюся.

— Гоморра, Мокію, ще попереду, — сміється Ізабелла, — Слухай, а що ти там під дверима почув?

— А ти наче не чула?

— Не чула, Я тільки підійшла, як Гриша за мною приперся. То що, заплатять нам?

— Заплатять. Але потім поліція нас шукатиме.

— Хай шукає. Я додому, до Неаполя зібралася, пароплав за тиждень. Їсти хочеш?

— Та можна.

Повела вона мене в куток, протилежний тому, де зйомки. У кутку самовар стоїть, чашки, хліб нарізаний, ковбаса, сир. У панів ото візьмуть ковбаси та сиру, покладуть на хліб, зверху хлібом прикриють, і зветься це — бутерброд. Мені Уляна Гаврилівна ті бутерброди робила, як її німкеня-господарка навчила. Смачна штука. Особливо коли побільше ковбаси та сиру і чай солодкий. Їм.

— Слухай, Ізабелло, а хто у тебе в Неаполі? — питаю, коли прожував трохи.

— А нікого. Просто скучила. Та й зими мені набридли. Оці холоди ваші. А ти, як поїв, так он лягай на диван, відпочивай.

Улігся, ще й ковдрою вона мене вкрила. Я ото очі заплющив і думаю про те, що почув. Хитро вирішили ці негідники вчинити. Тут уже нічого не скажеш. Заляпати, значить, царя-батюшку, скориставшись гріховною пристрастю народу до всякого непотребу. Бо це ж тільки здається, що карточки ті лише гімназисти купують. Ні, знаходили ми їх і у візників, і в офіціантів, робітників, у звичайних сільських дядьків, навіть у панотців! Кожного гріх брав. А ще як підуть чутки, що на карточках сам государ із дружиною, то з руками одриватимуть, шалені гроші платитимуть, і ніяка поліція їх не зупинить! Розтечеться ця отрута по всій імперії, і почнеться неспокій, ще гірший, аніж у 1905-му році. Мені воно таке не треба, мені — щоб спокійно все, щоб я врожай ростив, а люди купували. То необхідно це зупинити. Вночі втечу — і в Одесу. Там знайду яхту генерала, нехай піднімає поліцію та козаків. А сам...

Ізабелла. Ото як тільки подумаю, і заколисує мене, наче малого в люльці. Так добре стало, що просто рай. І заснув. Попри те, що треба було турбуватися за долю імперії. Але заснув і бачив її уві сні.

Коли розбудили мене.

— Мокію, давай, твоя черга, — каже Олексій і посміхається якось непевно.

Ну, моя так моя, може, цього разу треба буде з Ізабеллою зображувати, то взагалі непогано. Дивлюся, у кутку, де все знімалося, знову зміна декорацій. Цього разу там нагородили щось схоже на штаб. А нам, мені, Абраші та Леопольду, дали солдатські однострої та чобота. От же дурники, ну де ви бачили негра в солдатському однострої? Та й жидів до армії беруть неохоче. Абищо вигадують. Коли бачу, онде і государ при мундирі, над картою схилився. У війну будемо гратися, чи що?

— Мокію, тепер підходиш і знімаєш штани, — підказує мені Олексій.

— Кому? — дивуюся я.

— Государю імператору.

— Для чого? — лякаюся я.

— А як та думаєш, дурню? — це вже патлатий кричить.

— Для різок? — аж жахаюся. Уявляю, що от знімуть, як простий солдат царя-батюшку шпіцрутенами пригощає! Це ж усю дисципліну зруйнує!

— Гірше!

— Як гірше? — дивлюся на них.

— А так. Як із жінкою робив, так і з ним роби! Чпокни узурпатора! Натягни тарана! — наказує патлатий.

— Так це ж цар!

— А тобі яка різниця? Тобі гроші платять. Давай, відпрацьовуй! — кричить мені патлатий.

— Чого ти, давай, а то ж не заплатять, — каже цей хлопець, який на государя схожий. Ну, не государ, а двійник його. Розмовляє з акцентом, чи то німець, чи литвин якийсь. Каже і штани з себе знімає.