Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Ні, — кажу я. — Ні! З жінкою можу, а з чоловіком — ні! — відступаю.
— Давай! А то застрелю! — кричить патлатий і револьвер на мене наставив. Точно ж застрелить, негідник такий. — Давай!
— Що я дам? — спускаю я штани. За ці дні призвичаївся я штани спускати. — Ось, самі подивіться, що я дати можу? Ніяк я з чоловіком. Ніяк!
— Та я тебе застрелю! — ніяк не вгамується патлатий.
— Зачекай! — я штани натягнув, бо з голою сракою вмирати ганебно якось. — Тепер стріляй! — зітхаю. Сподівався, що не вистрелить негідник цей, але помилявся. Вистрелив би він, бо дуже вже мене ненавидів, та Іполит Михайлович прибіг.
— Припинити! Що відбувається? — питає. Розповіли йому.
— Ваша благородь, ну не можу я, — пояснюю. — Це ж гріх, у пеклі за таке горіти! Краще вбийте, аніж до такого примушувати. Не можу!
— Вбити? — перепитує Іполит Михайлович, і якось аж страшно мені від його посмішки стає. — Добре, вб’ємо. Пішли.
Він теж при револьвері, узяв мене за барки й повів уперед себе.
— Не треба! — це Ізабелла. Хотіла до мене кинутися, а патлатий її перечепив, за волосся схопив і револьвер приставив.
— Стій тут, сучко!
Я, було, сіпнувся, але Іполит Михайлович револьвером у спину мені натиснув. Мовляв, щоб не дурів я. Повів по коридору, де я підслуховував, але пройшов далі, до іншої кімнати, а потім як засвітить мені по голові рукояттю револьвера. Ногою підштовхнув і запхав до кімнати. Впав я на підлогу, тільки хотів підніматися, а відчуваю револьвер у потилицю вперся.
— То будеш робити, що ми кажемо? — питає гучно Іполит Михайлович, мабуть, щоб аж у залі було чутно.
— Не можу я! Не можу з чоловіками! — верещу я. Сподівався, що ще будуть лякати мене, примушувати, а тут постріл.
І помер я. Наче хтось на свічку дмухнув, і настала темрява У вухах дзвін якийсь. Почав я «Отче наш» читати. Подумав, що дарма мені на хуторі не сиділося. Все хапався за справи якісь, на небезпеку наражався, ось і дошукався. Зариють мене десь в землі чужій, ніхто і не дізнається, що сталося з Іваном Карповичем А ще і справу не виконав.
Ото лежав я, все чекав, коли душа моя вийде з тіла і полетить на небеса, щоб чекати Страшного Суду. При смерті душа з тіла виходить, і далі вже сама. Тільки чи полетить до неба, чи така обтяжена гріхами, що на землю впаде. Ото про це думав, а потім відчув щось мокре на щоці. Рукою доторкнувся. Мокре і липке. Ще помацав — кров з вуха тече. Потом якось здогадався, що мертві кров свою не мацають. Перевернувся. Темрява. Сів. У голові гуло. Спробував підвестися. Почало нудити.
Отак і сидів. Здогадався, що Іполит Михайлович той вистрелив над вухом, а не в голову. Стріляв, щоб інших налякати. Хитрий. Думав про нього, а потім згадав, як Ізабелла спробувала мене захистити. Хто я їй? А спробувала. Хоч ризикувала. Ото давай про неї думати. Так думати, що чомусь аж розплакався я від замилування. Ліг під стіночку і уявляв її. Згодом таки підвівся, почав стіни і двері обмацувати. Але міцно все зроблено, ані шпарини. Цікаво, що ж тепер, уб’ють мене чи ні? Походив я по кімнатці цій і всівся чекати. Невідомо чого, але навряд чи хорошого. Сидів довго, потім заснув. А вночі почув, як ключ у дверях клацає. Відчинилися вони трохи.
— Мокію! Мокію! — пошепки, Ізабелли голос, який мені наче пташки з райського саду.
— Тут я, — відповідаю їй тихенько, а самого аж трясе.
— Виходь!
Вийшов. Провокації не боявся. Якби хотіли вбити, то вбили б.
— Мокію, вони тебе розстріляти хочуть, — шепоче Ізабелла.
— Ти що? — лякаюся я.
— Ага Сама чула, як балакали. Григорій на тебе розлючений, до мене ревнує, дурень, наполіг, що вбити тебе треба.
— Тоді тікати мені потрібно.
— Потрібно. Але спочатку мені допоможи.
— У чому?
— Я теж тікати збираюся.
— То ходімо!
— А гроші?
— Гроші?
— Гроші! Мені гроші потрібні! Я без грошей не піду.
— То що ж робити?
— Гроші в Іполита Михайловича Він з ними приїхав.
— І що?
— Допоможи взяти, а гроші ми поділимо.
— Ну ти швидка!
— Я тут уже два тижні працюю, з ким тільки спати не довелося. Мусять заплатити!
— Це точно. А де ти ключ від підвалу взяла?
— У Григорія.
— Патлатого того?
— У нього.
— А як він тобі його віддав?
— Вміти треба, — посміхається. Вона вміє.
Тихенько пішли ми з підвалу, піднялися на другий поверх, Ізабелла вказує на двері.
— Тут він.
— Добре, — кажу, а сам до виходу на балкон, який поруч.
— Ти куди?
— Двері досвідчена людина завжди замикає, а ось вікна — ні. Особливо влітку, — шепочу. Впевнений, що цей Іполит Михайлович — революціонер зі стажем, отже, двері на замок зачинив і ще стільцем припер. Такі ніколи обережності не втрачають. Я огорожу балконну переліз і кажу Ізабеллі:
— За хвилину постукаєш йому в двері. Збреши щось.
— Добре.
Я пройшов по козирку до вікна, зачаївся. Ось Ізабелла постукала, Іполит Михайлович підхопився, світло запалив. Точно, під дверима стілець, ручку тримає, сам Іполит Михайлович при револьвері. А валізка невеличка під ліжком стоїть.
— Хто там? — питає він.
— Це я, Ізабелла.
— Чого тобі?
— Та ось якось самотньо стало.
— Іди спи!
— Я вам дещо сказати мушу! — бреше вона.
— Що? — недовірливо питає він.
— Особисто мушу сказати!
— Не дури мені голову! — дратується Іполит Михайлович.
— Мокій цей, він же не Мокій, а з поліції! — шепоче Ізабелла, і мене наче по голові вдарили. Воно, може, і від пострілу над вухом таке зі мною зробилося, а скоріше від того, що почув. Стою, як дурний. Мусив же бити цього Іполита Михайловича, прикластися раз, гроші забрати і тікати. Але як заціпило мене. Між тим, він стілець швиденько відставив, двері відчинив. Ізабелла заходить, бачить мене, дивиться здивовано.
— Чого ти чекаєш?
Іполит Михайлович озирається і теж мене бачить. Тут вже спрацювала моя звичка зі служби, що краще бити першим Я вдарив, підхопив Іполита Михайловича, а Ізабелла його револьвер з руки вирвала, щоб на підлогу не загримотів. Поклали бунтівника в ліжко, я простирадло на смужки порвав, руки зв’язав, Ізабелла кляп із сорочки зробила, зав’язала рот. Потім схопила валізку. Відкрила. А там пачка асигнацій. Тлуста така пачка. Показує мені її.
— Тепер тікати можна!
— Ні, треба з хлопцями розплатитися, а то недобре якось. Скільки їм обіцяли?
— По сотні.
То ото «катьки» сунули ми під двері. І Леопольду, і Абраші, й тому німцю, який государя імператора зображував. Хотіли вийти, але двері всі зачинені. То я швиденько зв’язав простирадла зі спальні Ізабелли і з вікна спустив спочатку її з саквояжем, а потім вже сам зліз. Далі через паркан і місячною дорогою до Одеси. Біжимо, поспішаємо. Он вже і місто починається.
— А що ти ото про мене І политу Михайловичу казала? — дивуюся я. Невже, думаю, десь проколовся я? Наче ж так добре грав, що і голки не підсунеш.
— Та треба ж чимось було його зачепити. А чого не одразу бив, чому чекав? — дивується вона. А в мене від серця відлягло, бо ж думав, що старий став, коли он якась дівка викрила мене. Хоч Ізабелла зовсім не «якась». Ото була б у мене така помічниця по роботі, то які завгодно операції могли б робити!
— Чекав на тебе, щоб ти револьвер підхопила, — не визнаю я своєї слабкості.
— А ти молодець! — сміється вона. Коли я підхоплюю її за талію і в кущі! — Та ти що? Та потім! Зачекай!
— Тихо! — шепочу їй, і затихає вона, бо вже й сама чує, як копита кінські по землі б’ють. Їде хтось уночі. Ага, аж два екіпажі! Чи не поліція? Може, дізнався генерал Суботін, де я?
— Чорт! Фіма Ширман! — шепоче Ізабелла. І я справді впізнаю в пасажирі першого екіпажу свого давнього знайомого з перемотаною головою. Навпроти Фіми сидить офіціант, який обслуговував нас під час бенкету. Значить, не до Херсона він поїхав. Ось як дізналися. Промчали екіпажі, а ми ще швидше побігли.