Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти

Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими — теж здебільшого — поміщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру». Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною», стали 85 % усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні поклав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська»[37].

Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях — ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювала тут політико-правове та соціально-економічне життя. Йдеться, насамперед, про «Уставні земські грамоти — законодавчі тексти судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру». «Під каток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах Великого князівства Литовського / РП набувала поширення з другої половини XV ст.; «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської Правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права»[38].

Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну масу «підданих» — «…нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполітої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком, а, по-друге, попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона «сама опинилася під впливом шляхти».

Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830–1831 рр., коли самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля.. З «початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. — Д. Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905–1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів[39].

В конкретній політичний ситуації, обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою повстань декабристів та польського, масонерія на теренах Російської імперії за оцінкою компетентного одеського дослідника Віктора Савченка, «пішла у глибоке підпілля». Наразі маємо хіба відомості про діяльність лож, до яких увіходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лізогуби, Михайло Лорис-Меликов, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо Микола Костомаров та багато інших видатних політичних та громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах в першій половині ХІХ ст… був музикант Міхаїл Вієльгорський[40].