Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Ти ось що, парубче: пообідай та лягай відпочивати. А я напишу листа князю Ярославу — поїдеш з моїми гінцями!
— Гаразд, княже, — вклонився молодик і вийшов в покою.
Князь Данило підійшов до високої конторки, що стояла біля вікна, розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув біле гусяче перо в каламар і вивів перші слова послання: “Брате Ярославе, відпусти сестру до мене, бо Михайло обом нам зло замишляє…”
Данило не лукавив: близькі родичі, вони з Михайлом не раз сходилися в бою, як вороги, а потім мирилися і вже спільно воювали проти інших князів. Тепер же, коли б він не визволив княгиню Олену з її домочадцями і челяддю, Михайло поклав би зло не тільки на Ярослава, а й на нього. Та й взагалі — як можна не заступитися за сестру?
Написавши коротке послання, присипав його сухим піском, щоб швидше висохло, і погукав двірського. Потрібно було підібрати і спорядити в дорогу топкових гінців.
7Добриня давно загубив лік дням і тижням, бо в ямі стояла безперервна ніч — холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука відтикала вгорі вузьке віконце і подавала вниз окраєць черствого хліба та глечик води. Тоді в яму заглядав блідий промінчик ранкового — найчастіше сірого, туманного — світла, і по ньому він спочатку лічив дні неволі, та згодом, збившись з ліку, перестав. Що з того, що він знатиме, скільки часу провів тут? Адже ніхто не сказав, скільки має провести. Рік? Два? Чи до самого скону?
Найбільше дошкуляли і гнітили його темрява і холод. До віконця, щоб відіткнути його і впустити трохи світла, він не міг дотягнутися. А хоч би й міг, то утримався б від такого необережного вчинку, бо інакше б зовсім тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирість, затхлість ще в першу ніч, як він сюди потрапив, забралися під його одяг, пронизали все тіло і не полишали ось уже який час.
Та найстрашнішим був розпач, що народився і виріс із безнадії. Він з'явився не відразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть звідси. Хай на краще чи на гірше, а витягнуть, випустять, і він побачить білій світ. Але минав час — і ніхто не приходив, не випускав. Про нього, здається, просто забули. Та, власне, і знає про нього лише один чоловік — Доман. То, може, він нікому нічого про нього не сказав і полишив його тут на довічно, аж до загибелі? Може, Іванка злочинці пристукнули у пустинному завулку, щоб не було свідка, а його навмисно кинули сюди, щоб, перш ніж загинути, вдосталь намучився?
З таких думок виникла безнадія, а з неї вродився відчай, розпач.
Одного разу, коли у віконечку блиснуло світло і безмовний наглядач опустив йому на мотузці черствий окраєць хліба і глечик води, а він, переливши воду у свій посуд, сіпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом здалеку долинув приглушений дівочий голос:
— Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
Від несподіванки він завмер. Хто це? Невже Янка?
Ніби її голос! Він кинувся до віконця, схопився руками за холодний, осклизлий зруб і щосили загукав:
— Янко! Янко! Я тута-а!
Але було пізно. Поки він стояв, остовпілий, і думав, хто б це міг бути, поки надумав крикнути, наглядач заткнув віконце, і його розпачливий зойк завмер у темній ямі. Стало тихо і темно.
Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стіну — ніхто не почує.
Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хліб і сам опустився у знемозі на брудну холодну підлогу.
Що це було? Чий голос він чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?
Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро? Янка? Брат Іванко?.. Отже, є надія, що наступить день, коли його муки скінчаться? Брязне засув на ляді, що відгороджує його від білого світу, і він стане вільним?
Невже це може бути?..
А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?
Він торкнув себе за палаючого лоба, провів долонею по худому, зарослому м'якою бородою обличчю і, згорбившись, мимоволі застогнав. Світла надія, що блиснула в його душі, як зоря, раптом потьмяніла, погасла, і в серце безшумно, як вуж, знову почав заповзати відчай.
8Тисяцький Домажир із сином Івором заявилися в неділю — якраз перед обідом, коли вся сім'я ще не зібралася, а за широким і довгим столом сиділи вже боярин Дмитро з бояринею та метушилися чашники, розставляючи посуд.
Боярин Дмитро не мав на Домажира серця і не відчував образи за те, що той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Києві. Все в цьому світі таке нестале, непостійне, мінливе, що ображатися на будь-кого за подібну зміну просто було б і нерозумно, і смішно. Вчора — я, сьогодні — ти, а завтра, дивися, хтось третій. Бо нічого немає вічного під зорями — все пливе, все минає… Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в ньому щось нещире, слизьке. На устах — усміх, а в душі — щось хитреньке, непевне. Зразу й не розбереш — що за людина?