Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Перебуваючи в задумі, вона не прислухалася до розмов, що, в міру того, як наїдків та напоїв зменшувалося на столі, все посилювалися. Тому, коли почула своє ім'я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася і підвела очі.
— Що?
— Про тебе тут мова, Янко, — сказав батько, зрозумівши, що дочка так була заглиблена в свої думки, що нічого не чула. — Боярин Домажир хоче женити Івора, свого сина.
— Той хай женить, — байдужим голосом відповіла Янка.
Брати Микола та Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасія, осудливо глянувши на них, так що вони враз замовкли, твердо промовила:
— Янко, ти не зрозуміла. Боярин Домажир просить для сина Івора твоєї руки!
— Що? — стрепенулася Янка. — Моєї руки? Для Івора?
Вона зблідла.
— Так! — з притиском сказала мати. — І ти повинна погодитися!
— Ніколи! — вигукнула дівчина, схоплюючись на ноги. — Чуєте — ніколи!!! Я ще не хочу йти заміж! Не хочу! Навіщо ж ви мене проганяєте з дому?
— Янко, ну хто ж тебе проганяє? Опам'ятайся! — лагідно промовив боярин Дмитро. — І в думці у нас такого не було! Та й ніхто тебе не змушує зараз, сьогодні, йти заміж. Це ж тільки заручини. А до заміжжя далеко — півроку, рік або й два… Коли ти скажеш…
Янка глянула в вічі батькові і хотіла щось відповісти, але в цю мить двері до боярської горниці швидко розчинилися, і ввійшов двірський, який голосно сповістив:
— Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець від княгині. Вона просить тисяцького Домажира негайно прибути до неї. Помер князь Володимир Рюрикович!
Вість була оглушлива. Всі схопилися з місць.
— Що? Помер князь? Яке лихо!
Домажир перехрестився.
— Упокоївся нарешті, бідолаха. Не князював останні місяці, а тільки мучився. — І повернувся до Дмитра.
— Поїдемо, боярине! Твоя присутність там нині теж потрібна. А наше діло з жениханням відкладемо до ліпших часів…
Він похапцем попрощався і, супроводжуваний розгубленим, сконфуженим Івором, швидко попрямував до виходу.
Дмитро почав збиратися теж.
— І я з тобою, тату, — попросилася Янка.
— І ми, — виступили наперед Микола та Степан.
— Добре, поїдемо. Там зараз збереться все київське боярство. Помер князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер… Що буде з Києвом? З нами?
Вони сіли в запряжений парою коней віз і незабаром, поминувши Софійські ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед князівськими хоромами. Тут уже стояло кілька осідланих коней. На подвір'ї — біганина, туди й сюди снували ліпші мужі, молоді гридні, челядники. Поспішали до князівських хоромів стурбовані бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер стане князем у Києві?
Дмитро коротко кинув своїм:
— Гуляйте тут, у дворі. Я скоро вийду, — і теж зник у розчинених дверях князівського терему.
Янка знала, що в глухому закутку двора десь є поруби, страшні глибокі ями, в яких перебувають, конаючи в голоді та холоді, різні злочинці та небажані князю люди. Вибравши хвилину, коли брати завели розмову з прибулими боярами, вона непоміченою шаснула в гурт челяді і попростувала у глибину двору.
Назустріч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.
— Помагай бог, тітонько! — приязно привіталася до неї Янка. — Чи не скажете, де тут поруби? Хочу страдникам нужденним за упокій князевої душеньки милостиню подати.
— Добра ж ти душа, дитино, — відповіла стара. — Йди ось цією стежечкою до стаєнь, а там і побачиш, у кутку… Та до сторожів не підходь, бо проженуть!
— Дякую, тітонько! — І Янка поспішила в далекий закуток двору.
Поруб вона впізнала по батькових розповідях відразу. Це була присадкувата міцна будівля з товстих соснових колод. Над самою землею — вузенькі віконечка, одні заткнуті якимось ганчір'ям, інші порожні, мов бійниці на вежах. Янка відразу здогадалася: скільки віконець — стільки ям під порубом, темних, запліснявілих. Може, в котрийсь із них і Добриня?
Біля одного віконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотіла запитати у нього, чи не відає він в'язня по імені Добриня, але тут же згадала пересторогу челядниці і вирішила діяти інакше.
— Добрине! Добрине-е! — раптом голосно загукала вона. — Озовися, Добрине!
У відповідь — тиша. Гридень заткнув затичкою віконце і, крекчучи, підвівся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуваті люди.
— Ти мене, бояришне? Га? Чи кого гукаєш?