Горить свіча

Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.

— Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.

Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!

— Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?

Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум'яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.

Однак він швидко взяв себе в руки.

— Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв'язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв'язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше — самої Янки…

— Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, — сказав князь.

Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.

— Як це — не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви — заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!

Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її краще, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.

— Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все — навіть про твоє весілля. До того ж Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком…

— А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! — Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.

Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника — піднесе його синові, та де там синові — по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.

— А хай йому грець, яка дівчина! Га? З перцем! Цікаво, чи вона відмовила б і моєму синові — княжичу? Ха-ха!

Він чхнув і почав витиратися рушником. Дмитро підвівся.

— Пробач, княже, що так сталося. Головне — видужуй, а про сватання ми ще, сподіваюся, поговоримо. Дивись, і Янка до того часу передумає. Вона справді молода. Дитина ще!

— Гаразд, почекаємо, — кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила його. — А про того смерда, якого ти розшукуєш, Домажир дізнається і сповістить тебе. Іди!

Боярин мовчки вклонився і вийшов.

На зустріч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава, хоча княжич і опирався.