Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Король замовк і підвів очі на Михайла Всеволодовича.
— Ну й що? — спитав князь. — Так він погрожує всім.
— Я не хочу ще одної погрози із-за шлюбу моєї доньки з київським княжичем. Зрозумій мене, брате, так, як я тебе розумію. Ти хочеш військового союзу зі мною, щоб спільно стати проти Батия, бо він уже підійшов під твої стіни. А я не хочу, щоб він взагалі потикався в Угорщину. Досить мені й того, що Котян зі своїми половцями навів його на мій слід. А тепер ще й ти хочеш підбурити Батия до нападу на мою землю!
Михайло Всеволодович розвів руками.
— Ну, от — усі ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку! Чи так, чи інак, а Батий коли-небудь добереться і до тебе. Згадаєш мої слова! Згадаєш, та буде пізно! Якщо ми — ти, я, князь Данило, польські князі — не об'єднаємося та не зупинимо Батия, тоді вже ніхто його не зупинить!
— Може, він далі і не піде, якщо його не дражнити?
— Мала на це надія! — вигукнув роздратовано князь Михайло. — Він хоче підкорити весь світ! Такий, кажуть, заповіт своїм синам та онукам дав, умираючи, Чінгісхан.
Бела опустив голову, довго думав. Потім, зітхнувши, відповів:
— Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося стільки своїх королев'ят-можновладців, бояр-банів, що не знаю, як їх і приборкати. Не я їм, а вони мені кажуть, що робити і що чинити! Мало не зіпхнули мене з трону, коли дізналися, що я дав притулок хану Котяну… Ось так, княже! Ні, не можу я піти на союз з тобою — ні на шлюбний, ні на воєнний, бо страшно мені не тільки Батия, а й ворога домашнього!
— Це твоє останнє слово?
— Так, це моє останнє слово!
Київські князі переглянулися і рвучко підвелися — вийшли з-за столу. Михайло Всеволодович, зблідлий, враз постарілий, скрушно похитав сивою головою. Він мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетілися всі його надії. З ким же рятувати Київ? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони вже виступали проти татар на Калці — і що з того сталося?
— Ех, королю, королю! — зітхнув важко. — Нерозумно чиниш! І нас залишаєш на поталу, і себе підставляєш під удар! Та що вдієш? Залишайся здоровий, а ми рушимо до князів польських… Може, у них знайдемо те, що шукаємо.
6По від'їзді князя Михайла з Галича минув тиждень. Потім минув другий. Данило Романович не знаходив собі місця. Де ж поділася сестра, княгиня київська? Вже давно пора їй бути тут! Навіть не поспішаючи, можна було дістатися сюди за сім днів. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж вона?
Тепер кожен новий день він починав з одного і того ж запитання:
— Чи прибула княгиня Олена?
— Немає, княже, — винувато відповідав двірський Вавило.
— Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозі! — зітхав Данило.
Але що? І як про те дізнатися?
Він посилав гінців різними шляхами, по яких могла їхати сестра, однак ті поверталися ні з чим. Не їхала. Ніхто не бачив.
Нарешті одного дня в Галич прискакав гонець із Кам'янця-Болохівського, що на Случі, подав князеві цидулку, написану поспіхом.
“Брате, — писала княгиня, — порятуй! Поспішаючи в Угри, князь Михайло залишив мене у Звиждені, і я поволі їхала до тебе. А в Болохівській землі, в Колодяжені, напав князь Ярослав Інгварович і захопив разом з домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем Михайлом і тримає у себе як полонеників…”
Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
— Якесь прокляття тяжіє над родом Рюриковичів! Брати, а живемо, як люті вороги! — І підвів очі на гінця.
— Де ж зараз княгиня Олена?
— В Кам'янці на Случі. Князь Ярослав силою захопив також це місто.
— Ще тільки цього не вистачало! Та чи він сповна розуму? Половина Руської землі лежить у розрусі, на порозі нашої хати стоїть Батий зі своїми кривавими ордами, а він нову котору[52] розпочинає!
Князь охопив голову руками і так сидів довго, похитуючись з боку на бік. Потім, важко зітхнувши, поглянув на гінця, на його стомлене лице та забрьоханий весняною грязюкою одяг.