Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Янка зрозуміла, що старий недочуває.
— Дідусю, я шукаю тут одного чоловіка — Добринею зветься. Не знаєте часом? Я заплачу вам!
— Га? Як зветься?
— Добринею.
— А-а!.. Не знаю, не знаю… Є тут — сидять… А як звуться, мені ніхто не каже… Моє діло маленьке — подати хліба та води, щоб, коли помруть, гріха на душі ні в мене, ні в кого іншого не було. А як зовуться… Не моє то діло… Та й ти, дівонько-бояришне, йди звідси, бо побачить старший, то… Йди, йди від гріха!
Янка провела поглядом по сірих колодах, по вузьких душниках і, важко зітхнувши, опустивши плечі, поволі, мов ураз постаріла, поколивала назад, до братів, а там, сказавши, що болить голова, заспішила додому…
9Після похорону Володимира Рюриковича, після урочисто відправлених дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнів, ждав біди. З Половецького поля доходили глухі, але страшні вісті: татари гасали по степу — виловлювали останніх половців, що ще не здалися їм, і нещадно винищували або перетворювали на своїх рабів. Кілька половецьких племен, яким пощастило вислизнути з татарських облав і сховатися в Криму, були затиснуті в безводному і безплідному закутку Куль-Оби[53] і там вимерли від голоду. Весь безконечний степ від Волги до Кавказу і до Дунаю опинився в руках Батия.
Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер? На Київ?
Якщо правді, що він мріє виконати заповіт свого діда, Чінгісхана, і завоювати всі народи Європи аж до Останнього моря, то не минути йому Києва! Після падіння Переяслава та Чернігова на шляху до Галицько-Волинського князівства, а там і до Польщі, Угорщини та німецьких князівств — він перший. Його він не обмине!!
А як оборонятися? Князь помер, дружини немає, та й зброї обмаль. І князівські, боярські та купецькі комори майже порожні. На випадок тривалої облоги чим годувати киян?
Потрібен був господар. Князь!
Боярська дума, що зібралася в гридниці, ні до якої одностайної думки не дійшла. Одні пропонували послати послів до Михайла Всеволодовича, щоб повернувся, інші заперечували: “Він утік від нас! У ту саму хвилину, як татари оточували місто… Як його приймати назад? Щоб знову втік і покинув Київ напризволяще?” Треті перебирали всіх князів, близьких і далеких, які не мали зараз волості, але нікого не знаходили такого, кого б хотіли всі. Домажир же і ті, хто його підтримував, взагалі вважали, що жодного князя їм не потрібно.
— Обійдемося без князів! — гукав тисяцький. — Створимо свою, боярську, дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума — вище князя!
В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому захопити ту владу, яка належала князеві. Це бажання відчували всі і одностайно заперечили тисяцькому.
— Як можна без князя! Хто ж очолить військову силу киян, коли потреба настане? Може, ти, Домажире?
Коли галас трохи затих, підвівся Дмитро.
— Доброчесні бояри київські, — промовив він. — Здавна повелося так, щоб у Києві був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землі нашої! Він був нам батьком і військовим вождем, а ми були його опорою… Тим більше потрібен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила — Батиєва орда! І не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину і не раз зустрічався з ворогом у полі…
— Кого маєш на увазі, Дмитре? Кажи!
— Є такий князь. Це Данило Романович Галицький… Нема зараз князя, щоб був сильніший за нього! Під його рукою Галицьке і Волинське князівства, він вибив угрів з нашої землі, позаторік погромив німецьких лицарів, ляхи бояться підняти проти нього меча, не в одному бою бував… Такого сильного князя нам потрібно! Об'єднати Київ з Галичем і Волинню, а болохівцям[54] нікуди буде подітися — приєднаються до нас самі! Тільки так ми можемо протистояти Батиєві! Іншого виходу не бачу. Рязань, Володимир і Суздаль розгромлені. Переяслав і Чернігів теж. Новгород і Полоцьк сидять собі за непрохідними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать. Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, є серед вас його прихильники, хоч і не багато. Та самі подумайте, яка у нього сила? Чи захистить він Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович…
В гридниці знову зчинився ґвалт. Одні кричали — Данила! Другі — Ростислава! Треті — не треба нам нікого, самі управимося! Боярство київське враз уподібнилося простолюдинам з подільського торговища — хто кого перекричить, переторгує.
Дмитро похмуро усміхнувся і знову підвівся.
— Я бачу, ми до згоди сьогодні не дійдемо. Гадаю, найкраще нам розійтися по домівках, гарно подумати, а завтра зійтися на остаточну розмову…