Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Тільки через багато років Григорій дізнався, чому доля дала йому два таких різних дитинства. Дізнався — і зрозумів усе. А найголовніше і найжахливіше те, що його батька більшовики розстріляли разом з адміралом Колчаком, у контррозвідці якого працював полковник. Григорій дізнався про це, коли йому було сімнадцять років. Жив він тоді у материного брата на Орловщині. У двадцять четвертому році його привезла туди мати. Через рік вона померла від тифу. Дядько його усиновив і дав своє прізвище — Окайомов. Тривожне дитинство переходило в юність у міцному п'ятистінному дядьковому будинку, в якому все дихало достатком. Дядько мав сукновальню, що вивергала кислий сморід, і млина з нафтовим двигуном, який діловито пихкав на всю округу. Своїх дітей у дядька не було, і він частенько, із сумом дивлячись на Григорія, говорив: «Усе буде твоє, з рук у руки передам…» У двадцять дев'ятому році дядька розкуркулили.
— Що це значить — розкуркулили? — спитав Барч.
— Що? Більшовики вирішили всю сільську голоту зібрати в колгосп, а багатих селян знищити — словом, ліквідувати як клас…
Окайомов бачив, що Барч не розуміє його, та й самому йому про ті події хотілося розказати не цими словами, а повідати те, що він сам пережив, як людина, котру теж мали «ліквідувати».
… Сумовито, ніби нехотя, тягнувся дощовий вересневий день. Григорій Окайомов сидів дома і, притулившись до лутки, читав заяложений комплект журналу «Нива». Дядьків будинок стояв на горбку, і з вікна відкривалася заштрихована дощем сумна далина смугастої землі. Григорій читав оповідання про те, як в осінній глушині у збіднілому поміщицькому маєтку помирав гвардійський офіцер, що колись красувався при царському дворі. Над його головою протікала стеля, і набридливі краплі ляпали в калюжу біля ліжка. А помираючий старий офіцер перегортав альбом і плакав над фотографіями, що безжально нагадували йому веселе й бурхливе життя в Петербурзі. Побачивши фотографію, на якій цар милостиво поплескував його по плечу, він помер… І раптом Григорій Окайомов відчув тривогу. Він відклав журнал і озирнувся. Ні, все стояло на своїх місцях. А тим часом явно щось трапилось. Григорій обійшов увесь будинок, повернувся в світлицю і почав дивитися у вікно. Тривога не минала. І ось він зрозумів нарешті, звідки це занепокоєння: невчасно припинився стукіт двигуна.
У світлицю, важко дихаючи, ввалився дядько, його обличчя було біле-білісіньке, ніби він викачався в муці. Стоячи коло порога, він дивився на Григорія страшними, нерухомими очима. Потім, не кажучи й слова, відімкнув скриню, вийняв звідти маленький згорток і підійшов до Григорія.
— Гришо, загибель наша прийшла, — хрипко промовив він. — Ось тобі золоті десятки: тут сотень п'ять, не менше. Хутко одягайся тепліше, бери коня і мчи на станцію. Там коня покинь, а сам сідай на перший-ліпший поїзд і їдь світ за очі. А я зустріну їх картеччю і помру разом з моїм добром…
За три дні Григорій Окайомов був уже в Москві і ніби розчинився в кипучому громадді столичного міста. Затаївши непоборну злість у найдальшому тайнику душі, він чіпко і хитро «робив» своє життя. Думаєте, це легко? Думаєте, легко старатися на роботі, всім усміхатися, ненавидячи і працю, і всіх людей, що тебе оточують? Думаєте, легко було підготуватися, а найголовніше, вступити в інститут і стати інженером? Але в ті роки кожного нового інженера цінували як золото, і ті, що з ним працювали, навіть не подумали ретельно перевірити, хто він такий, цей новоспечений інженер Окайомов. Так нерозгаданим він і ввійшов у ненависне йому радянське життя. Можливо, він прожив би так, не зазнавши насолоди від помсти, але почалася війна…
Барч слухав розповідь Окайомова із щирим співчуттям і цілковитим розумінням — ну звичайно ж, саме так, як оцінював Окайомов, уявлялася йому революція і всі плани комуністів. І ось перед ним сидить жива людина, яка про комуністичну країну знає «всю страшну правду»! Такі люди дуже потрібні. Барч вважав, що йому пощастило, — наказ шукати потрібних росіян надійшов недавно, а він уже знайшов таку людину.
Окайомов закінчив розповідь і очікувально подивився на Барча.
— Але росіяни — наші союзники?.. — чи то спитав, чи то нагадав Барч.
— Німці для розмінування доріг використовували навіть свиней, — посміхнувся Окайомов, усім серцем відчуваючи, що він говорить те, чого від нього чекають…
Півтора року Окайомов учився в секретній розвідувальній школі, шліфував знання мов, вивчав спеціальні дисципліни, пов'язані з шпигунською і диверсійною роботою. Начальником школи був Барч. Він знайшов у Окайомові талановитого учня, особисто піклувався про нього. А коли викладачі хвалили Окайомова, Барч з гордістю говорив: «Це мій учень!» Коли Окайомов закінчив школу і за завданням розвідки мав вирушити в першу подорож, Барч запросив його до себе додому.