Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
- Іди… Відчепись,- відмахується він від Тамари і додає при цьому таке слово, що навіть Гриня відчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по морді? Ні, стоїть, ніби й не почула образи, тільки ніяково їй, що поблизу свідки цієї сцени, вона навіть посміхнулася своєю змученою усмішкою: не надавайте, мовляв, цьому значення… Але Гриня надає. Вставши, він підходить до техніка і, делікатно відсторонивши Тамару, бере того за карк. Так і взяв - однією рукою за загривок, а другою - залізним обхватом - за зап'ястя руки, підняв, поставив на ноги. Технік одразу прокліпався і немовби але протверезився:
- Ти… ти… ти… хіба дружинник?
- Я ще з колиски дружинник,- процідив Гриня крізь зуби і попхав розв'ялене тіло до дверей. Технік біля одвірка вперся.
- Ти… не дружинник,- белькотів він.- Не маєш права…
Гриню це аж розвеселило, він підморгнув Клаві й Тамарі.
- Як то не маю права? Ти мене в бороді не впізнав. Перед тобою - син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рідної тобі радгоспної команди!… Так що вибачай! - І він з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохід через кухню, і хоч технік і там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволік уже вишмаруваного глиною техніка надвір. Там уже ждала прихована від людських очей Тамарина бідарка. Запряжена гнідим з відділка, стоїть у дворі вона, неподалік від помийної ями.
- Сюди його, сюди,- повторює Тамара занепокоєно, метушливо і ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втискує в бідарку цей мішок просмердюченого алкоголем людськогр тіла.
- Спасибі тобі,- каже Тамара, звично сівши в бідарку й беручись за віжки,- спасибі, що допоміг.- І вперше, відколи Гриня знає її, обдаровує його, Гривню, поглядом такої гарячої вдячності, такої ніжності й краси, що йому аж сумно після цього стає.
Він деякий час стоїть тут сам.
- Боже, якщо ти є! Врятуй мою душу, якщо вона є! - тихо вигукує Гриня, наслухаючи даленіючий клекіт бідарки. Потім іде на п'ятачок, де тепер стало ще людніше. Батько, як і раніш, крутиться серед гурту на своїй інвалідницькій. дощечці з коліщатами. Син підходить до нього.
- Дай мені, батю, в зуби.
Це він на такий манір просить у батька закурити. І, що найдивніше, батько мовчки лізе твердими запеченими пальцями до кишені своєї засмальцьованої гімнастерки, з-під якої рябіє на грудях не менше засмальцьований матроський тільник, довго риється і, добувши нарешті з кишені сигарету, подає її синові.
Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобілізувався і тепер працює на водокачці, а після роботи, йдучи додому, ніколи не мине нагоди покачати воду і тут. Легкий на слово, веселий, він любить, зібравши гурт цікавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовірне. Служба його нібито полягала в тому, що він із командою бійців супроводжував важливі вантажі по залізницях країни, бував і на Далекій Півночі, і на Далекому Сході, і просто нелегко-таки вгадати, де він бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозі їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в які кожухи куталися, стоячи вночі в тамбурі на посту на паленнім сибірськім морозі.
- А то ще надибали ми якось в сусідньому ешелоні кілька ящиків апельсинів та яблук,- такі були червонобокі, наливні, вищий сорт,- блискає в усмішці зашмарований Прошка.- І, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками - куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив і комендант зостався далеко, ми тоді до гармат, відкриваєм замки, а звідти золоті та червонобокі наші ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся… Кругом мороз, а воно під ноги тобі наче тільки-но з дерева: червоне, свіже, ще й пахне…