Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Пригадую, як під час однієї з довгих нічних бесід у тій-таки Матіївці Василь Івашко сказав: «Уявляєш, яким було спілкування в колі Зерова? Якими були теми їхніх розмов і рівень розмислювання цих тем? Яка дивовижна спільність єднала їх, як пощастило їм зустрітися…» І ми притихли на хвилину, відчувши дотик світла з тієї далекої їхньої кімнати, де висока доля звела кількох справжніх людей. Так, здавалося б, просто і водночас так неймовірно складно зустрітися нам у цьому світі, у цьому часі. «Так, друже дорогий, ми любимо одно…» Більше не треба жодних маніфестів ані статутів, правил і регуляцій, бо в оцьому однолюбстві, у цій вірності Єдиному є вже все — і гідність, і шляхетність, і нікомуненалежність, і основа найміцнішого братства, любий мій брате, святий Франциску… Щойно тепер подумав, як багато у Зерова віршів і окремих рядків, присвячених дивовижній, незбагненній спільності між людьми, спільності цілком можливій і реальній, спільності, яка будує кожного з причетних до неї, зростаючи тим самим і сама. Ось іще один зразок досконалого герменевтичного кола, до якого треба, життєво необхідно увійти. Ось іще один образ Твоєї святої церкви, Господи. Невже той час минув безповоротно? Невже нам не судилося більше зустріти одне одного — і впізнати з першого погляду? Невже інше «одно» залишилося тепер нам: оця дискретність, оця самотність у велетенському натовпі чужих, приблизних людей? Куди ж ви поділися, любі брати мої й сестри, де тепер шукати вас, звідки виглядати? Довкола юрби «кволих старчуків», довкола знищені, порожні люди, — і я вже не витримую серед них, не витримую без вас, любі мої… Маємо спільноту, але звироднілу, пронизану випадковими і недобросовісними гравцями, спільноту, образ якої докладно змалював Андрухович у «Рекреаціях». Так не повинно бути, Господи, адже ми гинемо один без одного, кожний наодинці, на самоті. Самотній мед. Гіркий.
Я шукатиму вас. Шукатиму попри велетенську втому. Я наодинці виконуватиму наші ритуали, сам нестиму пошарпане зловорожими вітрами світу цього знамено шляхетної вищости і гідности. Може, Бог зглянеться над нами, може, тобі, брате святий Франциску, вдасться переконати Його, що негоже так, що треба допомогти нам зустрітися, познайомитись, упізнати один одного, попри неминучі спотворення, фізичні вади, попри все, — бруд, тавра, каліцтва, які наклав на нас цей світ. Бо печать Твого походження все одно просвічує, навіть крізь худі і виснажені обличчя наші, крізь убогий одяг і незграбність, крізь обтяженість і залежність.
І нехай буде воля Твоя. Молися за нас, брате святий Франциску.
Отож, сьогодні минає мій перший львівський місяць. Тяжкий і химерний місяць, протягом якого обдиралися рештки шкіри старої парадигми. Ще не знаю достеменно, чи вдалося позбутися їх остаточно, але почуваюся значно впевненішим у собі, ніж у ті, перші, дні. А загальне враження таке, наче минуло щонайменше півроку, настільки насиченим був цей період переходу.
Їздив сьогодні забирати картоплю і всю дорогу туди й назад читав зеровські та власні сонети, подумки, звичайно. Або, як сказав колись Івашко, з розумінням похитуючи головою: «Мантри читаєш…» Сонети-мантри, сонети-обереги, сонети, з якими відчуваю дивну зв'язаність, так, наче сам написав їх у попередньому житті. Сонети одного з наших. Інакшість Зерова майже одразу кидається в очі тому, хто хоч трохи обізнаний з літературним процесом 20-30-х років. Мабуть, іще гостріше відчували цю інакшість його сучасники і со-труд-ники, — досить згадати «Тополю» Рильського з одного боку і несамовиту агресію довкололітературного плебсу — з другого. Без сумніву, Зеров мав глибоко пережитий досвід виходу у трансцендентні, або, як називає їх С. Ґроф, транс-персональні, сфери, тобто те, що для себе я називаю «досвідом коронації». І найяскравіше свідчення цьому — його «сни», зокрема «Данте» («В царстві прообразів»). Але навіть не це є тут найсуттєвішим; суттєвим є те, що доля Зерова, доля «інакшого», «третього» тощо, повністю вписується у християнську парадигму, зокрема парадигму мученицької смерти праведника, сина Божого від рук служителів Князя цього світу. Тобто історія хреста залишається живою, і Бог так само, як і дві тисячі літ тому, не втручається: саме так усе має бути, попри страхітливу — з буденного погляду — несправедливість такого стану речей. Най усе буде, як є. Нехай буде воля Твоя. І вічний хрест буяє на Ґолґоті.
Все ще не так. Ніяк не можу овиразнити, ословити те, що майже гіпнотизує мене в постаті Зерова. Як шкода, що немає поблизу Івашка, єдиного наразі, з ким можна було би поговорити по-справжньому на ці теми. Але є двотомник Зерова, його сонети і його переклади, його статті. Тобто є його мова, і саме з цією мовою треба вести діалог, вслухатися і відчитувати все, що там присутнє. Тобто, знову ж таки, бути герменевтом, тлумачем, інтерпретатором. А це означає — бути гідним свого високого покликання, гідніш свого стану, свого кола. А це означає — взяти на себе відповідальність. Нарешті взяти — і не кидати її напризволяще, коли заманеться, хоч би якою була втома, знеохочення тощо.