Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Ось і прийшов найулюбленіший місяць року, і застав мене вдома. Сьогодні обізвався нарешті цвіркун на тополі перед вікном батькового кабінету — голосно, радісно, безстрашно. Скільки разів слухав я тебе, зелений співче, протягом років, протягом довгих літніх вечорів, коли западає нарешті довгождана сутінкова прохолода й тиша, коли домашні вкладаються спати, коли розпочинається незрима літургія за улюбленим письмовим столом. Господи, як давно не було у мене письмового столу! Як давно я не пив чаю з цукром, ласуючи хлібом зі свіжим маслом та духмяною пінкою, зібраною з абрикосового варення; як давно я не читав повільних класичних книжок, до самозабуття поринаючи у течію чужого, вже викшталтуваного письма, не роблячи безкінечних виписок, просто читаючи, як робив це у дитинстві. І все оце, що відбувається зі мною тепер, — не що інше, як вияви нестерпного прагнення повернутися до чистоти й дитячости, воздвигнути нарешті нове серце на тверді досконалої простоти.

Ішов вечірніми вуличками і відчував, як по-новому сприймаю Бахмач, як це нове сприйняття перегукується з тодішнім — архаїчним, юнацьким, пра-джерелом усіх моїх поезій і неповторного, здавалося, — навіки втраченого бачення світу красивим, життя — прекрасним. І все було мені тут знаним, упізнаваним до найскромніших, найнепомітніших деталей, на відміну від чужого недавно збудованого Сихова з бозна-яким населенням, агресивним, рогульським, яке по-галицькому міцно чіпляється за земне, тутешнє, вигідне… Втім, не маю сентиментів ні до галичан, ні до бахмачан; люди втомили мене своєю чужорідністю, тим, що з ними ніколи не можна поговорити або помовчати на найсокровенніші, найістотніші теми, тим, що вони протягом усього мого життя не готові до бесіди, — ще не готові або вже не здатні. І пригадується рядок з «Паразитів свідомости» Коліна Вілсона: «Людина ніколи не самотня, бо вона безпосередньо зв'язана зі світовим джерелом енерґії». Якби тільки навчитися і більше не забувати, не втрачати досвіду цього безпосереднього зв'язку — зв'язку, який неможливо імітувати, бо він непідробний, він сам за себе свідчить. Укотре повертаюся до однієї і тієї ж думки, сформульованої вперше, здається, у «Для троянди»: кожен гріх, кожне забруднення, кожна свідома або підсвідома нечистота уривають безперервний за своєю ідеєю зв'язок людини з Логосом, переносять час зустрічі, доправляють людину у сферу «землі неспівпадінь», роблять цю людину дедалі чорнішою — аж до цілковитої втрати душі, тобто нечистóти й нечистота духу людини перетворюють її на зомбі нечистого. І тоді спалахують пожежі, не здійснюються життєво необхідні зустрічі, руйнується дружба, буяє приблизність і аморфність, людина перестає дотримувати слова, даного навіть самій собі; тоді аж кишить від «ідолів», «викиднів», «чорнушників», «зайвих і недоречних людей»; тоді стоїть гнітюча «спека», на зразок торішньої, коли посеред дороги лежав мертвий молодий лось із відбитими рогами, а ти гинув від спраги і, ставши навколішки, пив каламутну воду з калюжі, достоту, як у тій-таки «Троянді»: «Варто один раз напитися з цих калюж, — і ти вже отруєний, і ти мислиш як людина, так само безмежно гордий зі своєї задурманеної свідомости, і відчуваєш рабську єдність із натовпом нечесних, недобросовісних гравців…»