Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Цей текст — паліатив тебе фізичного і зримого, мовчазний двійник, містичне дзеркало, у якому, проте, той, хто читатиме, побачить і почує не себе, а тебе — сьогоднішнього, вічного. Хоч би про що ти писав і хоч би що ти замовчував, ти не зумієш замовчати одного непереможного факту: факту своєї реальної присутности в цьому березневому світі, у цьому чужому місті, бо кожне зриме місто, civitas terrena, є чужим для тебе, і ти будеш чужинцем у ньому доти, — слід підкреслити це, — доки не перетвориш його у «серці незримім» на civitas Dei, доки себе не перетвориш із земного Адама, доторкнутого тліном, на юного сина Божого, бо, що також характерно, дітьми Божими не тільки народжуються, але й стають, саме цим ставанням, або становленням, потверджуючи, доводячи свою небесну приналежність, земну свою окремішність, — саме ось такою, а не іншою спрямованістю цього становлення і серця цього. «Бо де скарб ваш, там буде і серце ваше».
І тільки тоді прийдуть до тебе справжні брати твої і сестри, і тільки тоді ти прийдеш до них. Тільки тоді можливою буде зустріч, — бо тут-і-тепер для неї ще немає місця, бо вас іще немає тут — справжніх, сталих Костянтинів та Анастасій. Бо все це ще тільки шлях, важкий, пекельний шлях перетворення земного на небесне. Бо все це ще тільки безпритульні блукання наосліп, навмання, бо все це ще тільки земна, надто земна туга Адама за раєм, якого неможливо втратити, загубити, занапастити, — але можливо створити, створившися, врятувати, врятувавшися. Це туга не назад і вниз — це туга вперед і вгору, це пам'ять наперед. Гублячи цю пам'ять, гублячи те характерне освітлення, яким вона надає довколишнім речам шляхетности, тобто знатности, знаности, упізнаваности, — гублячи це пригадування наперед, ми втрачаємо себе, губимо себе, і спроба бути не перетворює нас на нас, а так і залишається безплідним акцидентальним сплеском, скрипом нещільно причинених дверей, зачеплених вітром. Але ми — не сплеск і не скрип, ми — слово, яке існує доти, доки вимовляється, доки є кому говорити, доки є про що говорити. Ми — слова, які складаються у текст. Ми всі необхідні, але між нами є головні і другорядні, світлі і темні, холодні й гарячі. І ми складемося-таки одного разу в Слово, ми перетворимося на Христа і цим врятуємося і врятуємо, — але станеться це не випадково, не через збіг обставин, який теж ніколи не буває випадковим, — але через закон, слідуючи якому, втілюючи який — тобто перетворюючи його на себе, — і ми нарешті справдимося. А все, що справжнє, — вічне. Історія — це мовлення, це бесіда. Часом у ній ідеться про жорстокі речі. Часом її вже неможливо ви-мовляти. Але Слово мусить бути сказаним. Але Ти повинен ви-словитися до кінця, — Ти, безкінечний. Ти, якого я благаю озватися, — сам Твоє слово.
Слово, яке звертається до Того, хто вимовляє його, замість того, щоб летіти і бути собою. Слова, яке повертається, більше немає. Є тільки тиша. Мовчання. Ми прислухаємося. Ми нічого не чуємо, — бо жодне слово не може почути самого себе. Ми знаємо тільки одне: що Слово буде сказане. І цим врятується і врятує.
Ідея речі є необхідною формою речі, тим, що надає речі нікомуненалежности; але нікомуненалежність не є ідеєю речі, позаяк вона вторинний атрибут, дане, яке не може бути відданим, не може вступати до розмови, не може брати участи. Брати участь, бути членом живого цілісного організму може тільки річ, наділена ідеєю. Ідеєю монади не може бути її окремішність; ідеєю держави не може бути її суверенність (самостійність); ідеєю людини не може бути самотність і нікомуненалежність. Це лише передумови діяльности здійснення, кшталтування ідеї, її проявлення-впізнавання-пригадування. Ідеєю людини є її місія, якої більше ніхто, крім неї (це теж іще один бік нікомуненалежности), не може виконати у тутешньо-теперішньому, саме ось такому перебуванні. Історичні час і місце, життєвий світ цієї людини і її доля є такими самими не підлеглими нехтуванню умовами божественної гри, до якої за власним бажанням вступає людина, як і її нікомуненалежність. Природно, що під час цієї гри, як і під час кожної гри, може зникнути охота продовжувати її до кінця, особливо ж тоді, коли все свідчить про наближення неминучого програшу; або ж втручаються непередбачені обставини, «попсуй-забави»: дощ, нещасливий випадок, катастрофа. Але суть залишається незмінною: людина свідомо вирушає сюди, щоб виконати окреслену місію, досягнути конкретної мети і — виграти. До обов'язкових умов цієї гри належить і те, що гравцеві «зав'язують очі», стирають з його пам'яті найнеобхідніші знання, власне, спотворюють цю пам'ять до карикатури (вирушаючи сюди, душа так само п'є воду забуття з Лети — щоб забути про те, що вона побачила і довідалася в Елізіумі). Якщо гравець усвідомить, що він грає наосліп, набиваючи при цьому безліч ґуль або ж зазнаючи й серйозніших травм; якщо він спроможеться зірвати пов'язку з очей (це може бути дуже простим рухом однієї секунди, а може вимагати цілого життя, щоби здогадатися нарешті про спосіб знімання таких шор), — тоді він прокинеться, прозріє, пригадає, і гра стане осмисленішою, майстернішою, а відтак — цікавішою, бо виграш стане значно реальнішим. Якщо ж цього не станеться, тоді — і так далі.