Келія Чайної Троянди. 1989-1999

17 листопада

Кілька вечорів поспіль читаю «Квіти святого Франциска». І така туга обійняла мене вчора за чистим братством, добірним товариством, гроном споріднених душ, що не витримав і довго молився до святого Франциска, благаючи звести мене з братами, розумними, добрими і спокійними. Адже протягом усього життя доля наче заповзялася зводити мене не з тими людьми — випадковими, зайвими, обтяжливими, з людьми, які руйнують один одного, а не будують. Кілька щасливих випадків — Рябчук, Чубай, ранній Кашка, Ільченко, Івашко… На пальцях однієї руки можна перерахувати справді потрібних людей. А скільки різноманітної потолочі пройшло і продовжує йти перед моїми очима. Мимоволі опускаєшся до їхнього рівня, засвоюєш їхню манеру поведінки, способи вислову, лексику і — найнебезпечніше — ментальність. Стаєш таким, як вони, — натовпом, аморфною масою, стаєш ніким, ненавидячи себе і їх за цю ніякість. Саме про це попереджала Чубаєва передсмертна записка у позавчорашньому сні: «…бути лише самим собою і ніким більше».

А з іншого боку — не було більше нікого. Я все життя знав, що вони десь існують, мої брати і сестри, все життя шукав їх — і не знаходив. У кожному, хто підходив до мене, я вбачав ось такого можливого брата — і розчаровувався до кінця, раніше або пізніше. Потім втомився. Досить згадати повернення з «Золотого гомону» у 1990 році, коли кількість непотрібних людей перевищила всі мислимі норми. Однією з реакцій стала поема «Для троянди», поняття «нікомуненалежности» — і Матіївка, остаточна, радикальна самотність, якої я, проте, не витримав, бо негоже чоловікові бути одному. Як наслідок — повернення до Львова.