Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
І коли слабкість і апатія поглинули мене цілком, яскрава хустка сповзла з моїх плечей, руки судомно вхопилися за край столу, і срібний браслет-змійка гримнув об мармурову стільницю.
Цей звук розбудив зібрання. Всі очі вп’ялись у мене. Руда дівчина підскочила до столу й ухопила мене за руку. Долоня в неї була такою зимною, що обпалила шкіру могильним холодом. Вона піднесла мою руку з браслетом близько-близько до очей, довго вдивлялася, наче собі не вірила, тоді схопила браслет, мов хотіла його зірвати. Я смикнула руку до себе.
Випустивши від несподіванки мою долоню, дівчина втратила рівновагу й була б гримнулася на сусідній столик, якби бармен не підтримав її.
— Вона… вона… — задихалася руда дівчина.
Голодні очі присутніх пожирали мене.
— Вона, вона! — зривався шепіт то тут, то там. Я не могла збагнути, чим викликала такий ажіотаж. Зрештою, змія-uroboros — не така вже й рідкісна річ, моє маленьке дослідження цього символу довело, що їх існує безліч видів, що образ цей і досі користується неабияким попитом серед містиків, езотериків, окультистів, символістів, дияволістів… Проте було-таки щось надзвичайне саме в моєму браслеті, якщо він збурив таке хвилювання в лавах новоявлених таємних братчиків. Я заховала руку за спину й відкинулась у кріслі, мовби намагаючись протиснутись у стіну, але братчики, не зводячи з мене палючих поглядів, невпинно насувалися.
Обличчя рудої дівчини спотворила гримаса. Що боліло їй у цю мить? Вуста вигинались і тремтіли, ніздрі роздувалися; я тільки зараз помітила, що нігті на руках у неї пофарбовані чорним лаком з золотими блискітками, і вона стискувала кулаки, а довгі нігті лишали червоні заглибини в шкірі. Мені не було де заховатися, куди втекти. Я дивилася на руду дівчину, яка стояла найближче до мене, зазирала їй в обличчя, намагаючись відчитати, чим прошпетилася перед навіженими братчиками, але скляні блакитні очі її невидюще гляділи крізь мене, наче вона не могла сфокусувати зір. Очі наркоманки? Очі божевільної? Я кинула поглядом на братчиків. Чи всі вони такі скажені?
Щур, загнаний у кут. Саме так почувалася я в той момент. Двері кафе замкнені, я сама бачила, як бармен робив це перед ритуалом проходження по колу. Вікон у підвалі немає. Та якби й були, безперечно, їх би заґратували — як в усіх будинках на цій позірне тихій і безпечній вуличці… За шинквасом прохід, певно, на кухню. Що може бути там? Вікна — навряд, адже це, якщо я правильно орієнтуюся, та частина приміщення, що межує не з вулицею, а з двором. Тут має бути туалет, хіба ні? Але й туалет, боюся, — це мишоловка, з якої не видряпатися. Хіба коли замкнутися там і спробувати з мобільного викликати когось? А якщо братчики — як світяться їхні очі! — просто виламають двері і тоді, насправжки вже роздратовані, щось мені заподіють?..
Моє пальто висить позаду, на вішаку. Більше у мене при собі нічого немає, навіть сумки: як знала, що не варто брати зайвого баласту. Якщо я потягнуся до пальта, вони накинуться на мене. Змійко, змійко, яку страшну таємницю ти ховаєш? Усього й роботи — запитати цих навіжених, у чому справа, та цього я вчинити зараз просто не могла — не встигла би.
Руда дівчина ступила ще крок до мене. Я підскочила зі стільця. Одне діло бути затисненою в куток, абсолютно безпомічною, інша річ — зустріти ворога навстоячки, у бойовій готовності. Ще раз швидко оглянула крихітне приміщення, зауважила, що коридорчик ліворуч, який, мабуть, веде до туалетів, зовсім близько від мене. Це мій останній шанс.
І тут мій зір зупинився на жінці в сірому шалику з золотими трикутниками. Шалик сповз їй із голови, а з-під нього випорснула туга чорна коса, до цього скручена на потилиці. Яскравий макіяж змінив обличчя, але в ту мить, побачивши косу до п’ят і мініатюрну постать жінки-Дюймовочки, я впізнала її: Людмила! Та що тут робить вона?!
Далі я все здійснила одночасно: зірвавши з вішака пальто, зробила олживий рух, ніби хочу кинутися до дверей, а сама рвонула в бічний коридорчик ліворуч. Мені пощастило, що коридорчик відділявся від кімнати дверима, і я хряснула ними з усієї сили. Шкода, замок зачинявся зсередини, та під руку мені, мов у казці, потрапило крісло з високою спинкою, яким я підперла двері.
Праворуч по коридору — вхід до туалету. Як і передбачалося, не туалет — мишоловка: прохідна кімнатка з умивальником, за нею ще одна — з унітазом. Вікон нема і близько, тільки невеличкий круглий вентиляційний отвір, крізь який дитина не пролізе.
Божевільні братчики гупали дедалі сильніше, скоро стілець не витримає, відлетить, і тоді…