Шукачі скарбів

— Де там ті свідки… Крик Пилипків ті, хто поруч живе, чули. Так нічого ніхто не бачив, уже розпитали…

— Тоді тим більше — всім стороннім залишити територію! — наказав Соболь.

Автоматники тим часом хвацько стрибали через борти кузова не землю, поправляли зброю на плечах, розосереджувалися півколом і ніби ненавмисне почали насуватися на людей, відтісняючи їх від клубу. Сам факт наявності автоматників, а заразом — їхній погрозливий вигляд спонукав народ чимшвидше розійтися кожен у своїх справах. Але Соболь знав: хоч сьогодні середа, звичайний робочий день, місцеві жителі говоритимуть про вбивство блаженного до вечора, а потім — завтра, післязавтра, весь найближчий місяць, аж поки вбивцю не знайдуть. І тоді це дасть нову поживу для місцевих пліток, версій та навіть легенд.

На невеличкому майданчику біля входу в колишній поміщицький будинок лишилися Соболь, його супутники, дільничний, голова сільради Степан Рокитко, парторг Василь Лукашенко, сільський лікар Микола Генчук, з-під фуфайки якого визирав білий халат, і не відомий підполковникові молодий русявий хлопець. Виглядав він років на двадцять п’ять. Сіра ватяна тілогрійка розстібнута, під нею — линяла від частого прання гімнастерка. На ногах — зелені армійські штани, заправлені у старанно начищені офіцерські чоботи. Руки хлопець тримав у кишенях, але щойно підполковник зупинив на ньому погляд, витягнув їх і означив стійку «струнко».

— Начальство ваше знаю. А це? — Соболь кивнув на русявого. — Місцевий молодіжний активіст?

— Щось на зразок того, — виступив уперед Пархомчук. — Людей бракує, товаришу підполковник, ось і залучаю добровільних помічників. Власне, одного помічника. Фронтовик, офіцер, людина досвідчена, ви не дивіться…

— Чому ж? Якраз дивитися треба, хто біля міліції крутиться. Особливо — в подібні моменти, — Соболь втупився поглядом у русявого, але хлопець витримав погляд, вправно виструнчився, доповів за уставом:

— Старший лейтенант Гармаш для подальшого проходження служби прибув!

— У тебе, старшино, офіцер підлеглий? — перепитав Соболь.

— Тут гражданка, товаришу підполковник, — відповів Гармаш замість дільничного. — Я на війні до офіцера дослужився, тепер зовсім інші обставини. Помічник дільничного, звання ні до чого не зобов’язує. У нас тут із фронту рядові й сержанти повернулися, так мені з них що — взвод збирати і командувати тут?

— Логічно, старлею, логічно. Тільки що це за посада у вас — помічник дільничного? Нібито не пригадую такої. Може, Данилівка взагалі свою міліцію організує з числа демобілізованих? Ти, старлей, у районному військкоматі на облік став?

— Відразу як повернувся.

— І тобі що, ніякої служби не пропонували? Для офіцера завжди на гражданці зайняття знайдеться.

— Це — моя ініціатива, — виступив наперед Рокитко. — Ми тут порадились і вирішили: молоді й без того після війни менше повернулося. Не віддамо, лишиться в своєму колгоспі, бригадиром його вирішили поставити. Є в нас тут бригада…