Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
І витяг шаблю.
І замахнувся вже на Козака.
— Ти згинеш зараз! — зойкнув він. — А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана Бога кохам!
— Цього тобі не бачити, як свині неба.
— Я вб’ю тебе!
— А вбий… — знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.
А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ще звечора був задумав інакше — повісити Мамая привселюдно, — отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:
— Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… — і він зримував. — А з вух — аж дим іде!
І тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордієва шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.
З несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.
Та ще й глузливо блимнув чорним оком.
Та ще й копитом тупнув.
А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:
— Розпочинайте суд!
І пан генеральний суддя щиро взявся до діла.
Проголосивши всі, які належало, врочисті слова, пан суддя почав допитувати свідків.
— Пане Скубенку! — покликав він, звернувшись до підскарбія.
Підскарбій вийшов трохи наперед.
Поцілував Євангеліє, присягаючи.
А генеральний суддя спитав:
— Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра — від Сану аж до Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, — тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?
— Чув, пане суддя, — почухав потилицю підскарбій.
— Послідніми словами лаяв?
— Послідніми, пане суддя.
— А ти, Жупане? — спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. — Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?
— Чув, пане генеральний суддя.
— А ти, Сноходо? — спитав суддя в завше п’яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. — І що ж ти чув?
— Він шпетив і шкилював пана гетьмана, — заговорив, прокидаючись, Снохода, — називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!
— Е-е, ні! — заперечив Мамай, регочучи. — Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… — І Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. — А ще я казав про тебе, пане гетьмане… — І наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:
— Питалем не тебе!
— І ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти — кривоприсяжець, Однокриле…
— Цить!
— Щоб добрі люди лишались вірними Москві!..
— Я тепер — дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами — вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!
— Ні, — спокійно заперечив Мамай. — Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.
— Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.
І звелів генеральному судді:
— Кінчайте суд!
І все скінчилось хутко.
І вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.
Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.
І православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.
Та й сказав той попик:
— Кайся в гріхах, раб божий!
— Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!
— Аж он вона чекає на майдані, твоя смерть.
— То — не моя.
— Послухай, сину…
І панотець заходився великого грішника всовіщати.