Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Отже, візьми ти мене за лікоть, мій друже критику, пораднику й наставнику, і поможи розміркувати: чому це Козака Мамая аж така біда спіткала, аж така притуга, що довелось художникові каятися в тім, же необачно випустив у світ свого однокрилого недолюдка? Чому так сталося? Чи він життя не знав, художник? Чи проти правди схибив? Чому ж його спостигла найстрашніша мука? Поміркуймо ж разом, бо ж настала вже пора, коли добрі товариші наші стають суворими критиками і суворі критики наші стають добрими товаришами, і не прожити нам без цього товариства.
Бо ж нинішнім художникам чи й драматургам важче ж, либонь, як було колись Богові: у безсмертного Творця всі сотворіння були смертні, а нині ж — художник, коли він справді-таки художник, пускає в світ сотворіння безсмертні, котрі живі, поки живе народ.
Саме тому ж то, видно, Господь Бог (та й архангели всякі) не дуже й полюбляють нашого брата, митців, котрі, либонь, створили колись і самого Господа Бога.
Кепкуючи, спитав же колись святий Петро в Творця-Вседержителя:
— То хто ж кого сотворив? Чи ти, Боже, людей? А чи грішні люди — тебе? Які-небудь художники? Чи драматурги? А?
— Про те в Святому Письмі докладно сказано.
— А справді було як?
— Я вже й не знаю…
І Господь Бог, в збентеженні, задумався… Хоч і не міг він того зрозуміти, що зникне він, безсмертний Бог, саме в ту мить, коли помре останній з тих недолугих людей, хто в Бога вірить, і він чомусь гнівався та й гнівався-таки на скульпторів, художників і драматургів, бо ж про всі їхні муки нічого не знав.
Тож і Мамай, художник, створивши Однокрила, карався й каявся, і, крім ненависті, нічого в них обох, — нічого в них, крім обоюдогострої й шаленої ненависті, нічого й не лишилося…
І от, про все про те гірку думу думаючи, Козак малював у гетьманській темниці свого втраченого Добряна.
Ще не було в коня двох задніх ніг.
Але Козак вишкрябував шильцем не ноги.
Випробовуючи терпіння долі, він заходився рясно вимальовувати хвіст і гриву, марнуючи по зачерку на кожну волосинку, і вони аж очі вбирали, такі були білі, ті грива та хвіст, у чорного коня.
А грюкання, гупання та голоси тим часом наближались, і Мамай знову вчув голос гетьмана, владний, і гучний, і співучий, бо ясновельможний був, очевидячки, чимось вельми збуджений, бо так голосно балакати звички не мав.
— Боронь боже від скаженої воші! — перехрестився Мамай та й малював далі, довершуючи гриву та хвіст.
Бряжчали в чиїхось руках здоровенні ключі, одмикаючи одні за одними кілька дверей.
Але все те гетьманові здавалось аж надто повільним. Ключі не зразу попадали куди слід… А нетерплячка та збентеження Гордія Пихатого передавались і його посіпакам, бо ж і вони боялись цього Козака, як і взагалі запорожців: тії ж були чи не всі характерниками, з води вміли сухими виходити, туману насилали, і сон навівали, і на котів часом перекидалися (з круглою, мов кавун, пикою, з цупкими, наче з дроту, вусами), і люстерка мали такі собі, що бачили за тисячу верстов, і такі вже були химородники, як дочеркнеться до замка на скрині, то скриня й відчиняється, а коли в такого стріляти з пістоля, то він ту кулю схопить рукою, здавить, сплющить та й назад кине в того, хто стріляв.
Отож усі йшли до цюпи, де сидів Мамай, з душевним дрожем.
Чути було, як біля якихось дверей упали на землю ключі, а хтось, лаючись, їх піднімав.
Чути було й Гордія Пихатого здавлений голос.
А Мамай домальовував перше з двох задніх копит.
Коли ж, брязнувши та грюкнувши, відчинились двері до хурдиги, тільки й побачив гетьман, як гулькнуло вузеньке тіло знайомого панові гетьману Песика, такого знайомого, що він, за короткий вус (сургучем колись припечений) себе помацавши, аж від досади сплюнув, відсахнувшись од стіни, бо там дзижчала страшнуватим басом, літаючи по цюпі, прездорова, з хруща завбільшки, чорна бджола, яка спурхнула з білого грона калини, що лежало біля муру.