Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
З нетерпінням підганяючи баварця, гетьман знову поглянув у дзеркало, знову милувався власним профілем, бо так любив себе найпуще, та й вирішив на майдані біля шибениці сьогодні стати перед народом саме так, бочком, щоб усі бачили — і помах чорного крила, і натхнення льоту в його орлинім погляді, а щоб не видно було чималої бородавки, схожої на гусячу шкірку, порослу чорним пухом, яку червонопикий баварець намагався не зачепити бритвою.
Його високомочіє поглядало на себе з повагою: настала ж, кінець кінцем, хвилина, коли дав йому Бог жадану змогу відреванжувати осоружному Козакові за всі прикрості, образи й капості, за всі ті візки, котрі чаклун йому підвозив рік у рік.
Хоч би й учора, саме в ту хвилину, коли його схопили жовтожупанники, Мамай таке патякав про гетьмана, про його знущання з простолюду, про накладання з католиками, про уклінність перед шляхтою, — він таке про пана гетьмана варнякав, що страшно й подумати.
Казав же він учора людям:
— Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж — крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?
І гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли говорив про Мамая, бо стикались вони вже не раз, а колись той проклятий Козак устругнув аж таку непристойну капость, що про неї й на вухо не скажеш, не те що друкованим словом.
Чортом дихав на Козака пан гетьман.
Хоч і не знав того ясновельможний, що він сам з’явився на світ божий не без участі Козака Мамая.
Не можна сказати, щоб він був йому батьком, Однокрилові, наш Козак Мамай, але все-таки річ певна, що з’явився він на світ з його руки.
Так, так, з руки!
Козак його колись намалював, так само як оце зараз — свого коня Добряна, що оживав під кожним помахом його руки.
А сталося це так…
Задумавшись колись над стародавньою казкою про дванадцять лебединів, Мамай, як і завше, сам того не помічаючи, почав на якійсь там стіні малювати… І раптом…
Але стривайте, читачу!
Ви ту казку знаєте?
Оту, де королівна Золота Звізда?
Оту, де дванадцятьох короленків щось там обернуло на лебедів, а сестриці їхній, Золотій Звізді, сказала волошебниця таке:
— Кропива он, бач, як очерет… Коли хочеш братиків порятувати, ламай ту кропиву, обдирай з неї лико, плети братам сорочки та й надінь на них, коли повернуться, щоб знову стали людьми, як і були. І хто прийде, щоб не озивалась, покіль не доплетеш сорочок. А кропива жалка, буде вона аж до серця пекти, а ти плети й плети, мовчи й мовчи, а коли не доплетеш, бува, чи до кого озвешся, то й братів не побачиш… Отак!
От і плете дівчина тая, Звізда Золотая, з кропиви сорочки для братів-лебединів, і жалить кропива до самого серця, а вона плете та й плете, хай пече, а вона привикає.
Вже зробила Звізда Золотая одинадцять кропив’яних сорочок, стала плести й дванадцяту, аж не стало в неї кропиви на один правий рукав.
І от летять дванадцять лебединів, одинадцятеро білих, а дванадцятий — чорний, найменший, і кинула їм сестра по сорочці — першому, і другому, і всім дванадцятьом, і стали вони, тії лебеді, знов богатирями-велетами, тільки дванадцятий, чорний, надів без рукава сорочку, і лишилося йому, замість правої руки, лебедине крило…
Задумався колись Мамай над долею людською, над казкою цією, і ненароком намалював собі того богатиря з одним крилом.
Йому й сумно було малювати такого.
І співчуття виникало до нього в художника.
І щирий жаль.
Але, ще малюючи, помітив Козак Мамай, же супроти його власної волі, з’являються в обличчі однокрилого молодика і якась пихатість несподівана, і в погляді зверхність, і жорстокість, що їх зовсім не хотілось Козакові бачити в своєму сотворінні, бо ж він зовсім інакше уявляв собі норов цієї скривдженої долею людини.
В цьому калікуватому створінні зосередились прикмети сотень характерів знайомих Козакові людей, і така вже була в Мамая сила духу, така гаряча кров забуяла в його творінні, що Однокрил, живий, зійшов у світ, живий, хоч і пихатий, і злостивий, і владолюбний, але живий, бо вдихнув йому душу художник, який, проте, не був митцем більшим за Господа Бога, і тому все вийшло в цьому потворному характері не так, як художник хотів: каліка уявив себе янголом, надлюдиною, котрій, бач, од Бога судилось над безкрилими панувати.
І скільки літ потому каявся Мамай, що пустив на світ таке страховисько, знехтувавши святу повинність художника — відповідати за свої витвори перед Богом і людьми.
При початку нашої книги річ була про Бога, котрий, пустивши в світ людей, незабаром збагнув, що роблять вони зовсім не те, чого хотілось би Творцеві, не те, що їм робити слід, бо й Господь Бог, сотворивши окрасу природи — людину, не все в ній зміг, у цій своїй перлині, піднести до вінця творіння, не все було в ній таке чисте й людяне, як Господові, мабуть, марилось у його першім творчім пориванні, хоч і набріхано ж, мабуть, на Творця в Біблії, в Первій книзі Мойсея: «І бачив Бог, же все, що сотворив, було аж вельми добре», набріхано-таки, бо самовдоволення ніколи й ніде не було притаманним істому творцеві, художникові, а може, згарячу Господь у добрім ставленні до своїх витворів і помилявся попервах, бо ж існував він сам-один на світі, і нікому було сказати правду, скласти ціну, нікому ж було Творця по-дружньому взяти за лікоть і щиро порадити, бо ж критиків щирих тоді не було ж, а сопіння та гарчання диявола, злобно настроєного супроти всього доброго та світлого, кому ж хотілось на таке зважати!