Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Бачив чотири ока. І їх ділив на два. І все інше ділив.
Не ділив тільки свої півтора вуса, як і вуса полизачів і приклонників, бо ж ті всі й собі повідтинали по одному вусові (як ми це вже з вами, читачу, знаємо), лабузнячись до пана гетьмана, що в нього волосся й нігті чомусь не росли.
Підвладні ясновельможного гетьмана України, кому кортіло заслужити високий чин, посаду, грошики чи просто похвалу, в усьому намагалися наслідувати свого володаря.
Якщо пана гетьмана долав з остуди нежить і Однокрил ставав на час гугнявим, починали балакати в ніс і полизачі. Якщо гетьман зволив жартувати, всі підвладні мусили сміятися.
Коли на якій-небудь урочистій церемонії розстібався в гетьмана гаплик чи ґудзик, полизачі робили те й собі.
Підніжки гетьмана повторювали його улюблені вирази, інші — гру обличчя й чудернацькі жести, намагаючись робити все не правою рукою, як усі, а лівою, бо ж у пана гетьмана була сама тільки ліва.
Одного тільки не могли підлабузники пана гетьмана досягти в подражанні йому.
У Гордія Пихатого, як ми казали вже, була тільки ліва рука.
І кожен лизоблюд, ясна річ, ладен був одсікти собі праву, коли б замість відрубаної правиці виросло чорне лебедине крило, яке, на диво всьому світові, справді-таки стирчало з правого гетьманського плеча, за що й прозвали гетьмана в народі, як те всім нам відомо з історії, Гордієм Однокрилом.
Одне крило! Саме воно й підносило гетьмана Пихатого, у його власнім розумінні, над усіма іншими людьми, чорне пір’я на рамені, пір’я, якого більш ніхто не мав. Дивившися на себе в дзеркало, пан гетьман, звісно ж, бачив там аж два крила, але й крил своїх на два не ділив, і впевнена свідомість, що Господь Бог його створив задля високого льоту, давала ясновельможному снагу до історичних звершень.
Лишившись на самоті біля дзеркала, ясновельможний розмахував крилом, як лебідь, як орел, як янгол, і йому здавалось, буцім підіймається він аж до самих небес, щоб відтіля, від Божого престолу, проголошувати свої велеречиві й голосні промови до народу, що їх красноглаголивий пан гетьман України завжди тут і готував, перед великим дзеркалом, поки його ніхто не бачив.
Але ж пан Бог те бачив.
І сердився:
— Чого він там хизується… той одновусий лебедин?
— Бо певен, що народжений — літати.
— Цей полетить!
— Атож! — І святий Петро спитав у Бога: — І як це ви його такого сотворили, Господи?
— Так то ж — не я!
— А хто ж?
Господь знизав плечима.
— Диявол? Сатана?
— Вони ж того не вміють, знаєш сам.
— То хто ж тоді оту мармизу сотворив?
Господь не відповів.
Розгнівався.
Його питали про таке, що й не дай бог!
Його питали про таке, що аж свербіло, де не треба.
— Крила, крила! — бурчав сердито Вседержитель. — Бог і кажанові крила дав. А людині…
— Людині, — поспішив докінчити Петро, — людині для польоту потрібна сила духу, а не пір’я.
— А вони ж там, бач, дурні, навіть янголів малюють з пір’ям.
— Як лебедів!
— Як гусаків! Ха-ха! — І Господь Бог, сивенький, підкрутивши вус, хоч і старечим голосом, але ще зовсім по-парубоцькому зареготав, як грянув громом.
А на землі почули люди й справді — грім з ясного неба, і з несподіванки схибнула в голія рука, і він порізав підборіддя пану гетьману, порізав зовсім трошки, що тому й не заболіло.
Але голія затрясло, бо за пролиття найменшої краплі гетьманської крові належало платити головою.
— Заберіть його! — кивнувши на цилюрника, стиха мовив пан гетьман, і його шепіт був страшніший за всякий крик. — Візьміть лишень! — І він зробив круг шиї виразний і символічний рух, до котрого підвладні вже звикли і котрий означав, що смерті злочинця вимагають безпека і честь держави.
Необачного цилюрника зразу ж потягли, щоб завтра, після суду праведного, намилити для нього зашморг, — і тут же привели до гетьмана голія запасного, якогось товстого баварця, червонопикого, звіруватого і схожого на єврейського різника.
Ясновельможний уже квапився на празник святої Шибениці, на страту ненависного Козака, і вже смикався від нетерплячки, бо ж таки боявся, щоб той чаклун, Мамай, десь там не втік, пан гетьман вимахував чорним крилом, заважаючи голяреві, і той таки врізав йому потилицю, але спокійнісінько присипав вавку тертим тютюном, бо знав, що цилюрника чужинного ніхто на шибеницю потягти не посміє.