Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Стало тихо.

Тільки прездорова чорна бджола дзижчала, літаючи по цюпі.

— Хто сказав «на здоров’я» злобителеві та лиходієві нашої ясновельможності?! — залементував пан гетьман.

Але почет мовчав.

— Хто сказав «на здоров’я»?! — ще дужче загорлав пан гетьман, на хвильку забувши свій звичай — не підносити голосу.

Але Однокрилові ніхто не відповів.

— А ось ми зараз, — мовив ясновельможний тихо, — зараз ми з’ясуємо — чий був голос.

І, звернувшись до молоденького хорунжого, що жупан на нім аж лопотів іще, такий він був новий, пан Гордій Пихатий наказав:

— Ану скажи: «на здоров’я»!

— На здоров’я! — повторив хорунжий.

— Спасибі! — ґречно відповів Мамай.

— Говорять не до тебе! — визвірився гетьман.

— Як то — не до мене? — посміхнувся Мамай, підморгнувши ворушким вусом. — Коли чхнув я, то й «на здоров’я» може належати тільки мені, високозацний пане гетьмане. І, значить…

— Нічого не значить! — гарикнув Однокрил і знову звернувся до когось там, до старшого, здається, писаря з генеральної канцелярії, що стояв біля того молоденького хорунжого: — Кажи тепер ти: «на здоров’я»!

— На здоров’я! — сказав канцелярист.

— Спасибі! — відмовив Мамай.

— Тепер — ти! — кинув ясновельможний підскарбієві.

— На здоров’я! — покірно сказав підскарбій.

Але й це був голос не той, що промовив оте чортове «на здоров’я» в перший раз.

— Ти! — звелів гетьман отаманові гармашів.

Але й це був не той.

І Козак Мамай, смішливо потягши себе за золоту сергу, сказав:

— Якщо ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров’я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

— Ти ще й жартуєш, харцизяко?! — не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

— Жартую, пане гетьмане: на здоров’я козі, що хвіст короткий! На здоров’я мертвому, що ніс холодний! На здоров’я…

— Жартуєш навіть перед шибеницею?

— Завжди і скрізь! — І додав: — Добряча українська вдача…

— А хіба я… а хіба в мене… — почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. — А в мене — хіба не українська? Я ж — плоть от плоті… — І він змахнув крилом.

— Всі зрадники народу теж од його плоті — плоть!

— Ах ти ж… — І гетьман вихопив пістоль.

А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум’янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його і стукав руків’ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.