Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Ну, як, Людочко, настрій? — торохтів. — Контрольну з хімії зробила? Вона, товаришу капітан, заочниця. Сушить заочно голову. А чи варт? Он мій брат університет скінчив, у науково-дослідному інституті випари хімії нюхає, а заробляє 120 керебе. Я ж, рядовий шофер, кладу в кишеню набагато більше.
Турчин не міг збагнути, до чого ця балаканина: залицяється до дівчини і хоче виставитися, та не знає, як і чим, а чи хоче показати, що не боїться міліції, загладжує, так би мовити, вчорашній переляк. Як сталося нещастя з Воловиком, хлопця не було. Міцно збитий, м'язистий, груди, як у штангіста, такий, мабуть, довго може пробути під водою. Може, саме цей молодик, якого лаборантка називає Костиком, і шугнув із глобівського берега в став? Пильніше приглянувся до нього. В голосі, жестах, виразі обличчя та очах все було звичне, природне. Лише раз, коли Турчин спитав, чи не хочеться йолі у спати, бо ж цілу ніч працював на пункті, він на коротку мить замовк, ніби вразили болюче місце, але тут же відказав:
— Ми впоралися до першої, і ще на сон часу вистачило.
Поки вони розмовляли, під'їхала нова машина. Аналіз привезеного соку також був нормальний.
Майор Лівончик зустрів оперуповноваженого привітно: як тільки Турчин переступив поріг, заусміхався, підвівся й пішов назустріч.
— Ну як, переконалися? — міцно потиснув руку.
— В чому?
— Що вбивство Воловика — найчистішої води вигадка.
Павло пройшов у глиб кабінету, не чекаючи запрошення, сів неподалік столу. У широке, з великими шибками вікно заглядало сонце, із блискучого чорнильного приладдя зривалися сріблясті колючі «остюки», залітали начальнику райвідділу в очі, і він мружився.
— З приводу цієї справи я ще не знаю чого сказати, бо навіть не вивчив її добре.
— Що ж вас привело до мене?
Турчин неквапно двома пальцями розгладив вусики, подивився у вікно і розповів про свою та дільничного думку щодо заготівельників. Майор рипнув стільцем. Насупився.
— Швидкі ви, одначе. Прийшов, побачив, переміг. Лише добу в районі, а вже тикаєте нас пикою об стіл.
— Для чого ви так…
— Не сподобалося? Я, знаєте, такий чоловік: що думаю, те й кажу. Не вмію й не люблю гратися в котика й мишку. А ви вже як хочете, так і судіть про мене.
Лівончик випрямився. Сидів нерухомо, губи були міцно стулені, в кутиках карих очей й разу не зблиснули веселинки, які при першій зустрічі посіяли в Павлову душу приязнь до начальника. Тепер перед ним не чоловік, а пихата мумія. «Здається, майор із тих, для кого честь мундира над усе, — зробив висновок Турчин. — Тільки ж я не чіпаю тієї честі. Якщо заготівельники й справді хімічать із полуницями, то все піде в заслугу відділу». Павло і собі нагнав на обличчя холоду.
— Я теж із того десятка, що й ви, — мовив із притиском. — А тому ще раз настійно прошу зайнятися заготівельниками.
Майор несподівано посміхнувся, правда, посмішка була зверхня, ледь презирлива. Тепер Турчин спохмурнів навсправжки.
— Наївна ви людина, капітане, чесне слово. Зайнятися… А за що зачепитися, скажіть мені? За мішок цукру? Так я певен, його купив хтось із заготівельників для себе. Більше ж у вас проти них нічогісінько. Ах, як я забув: Кривошиєнку вони не подобаються. Може, й Кривошиєнко комусь не подобається, то накажете заводити на нього справу? Треба думати!
Мова Лівончика була тверда, запальна.
«Здається, він правий: піддався я емоціям дільничного, і сам учора поглядав на заготівельників, як на злочинців, а нині ось хочу схилити до цього й начальника».
— У вас щось буде до мене?
— Просив би дати в поміч Кривошиєнка.
— Молодий він іще і фантазер великий, як, пробачте на слові, і ви. Вам би в поміч когось старішого, із холодною головою. Але коли самі просите…
На харчокомбінаті Турчин зустрівся з начальником відділу збуту й постачання, чоловіком уже літнім, але по-молодечому рухливим, підтягнутим, акуратним — одразу видно, з відставників. Він не став розпитувати, чому експедитор Захарченко цікавить міліцію. Поклав руку на папери, які перед ним лежали, і став ніби з анкети вичитувати: дисциплінований, на роботу не спізнюється, що накажеш, те й робить, із начальством не сперечається, якби ще й не випивав у відрядженнях, був би золотим робітником.
— Він часто буває у відрядженнях?
— Ледь не кожний день.
— Двадцятого червня де був?
— Хвилиночку, — постачальник підтяг до себе товстого зшитка, погортав. — Їздив на станцію по борошно. Зробив два рейси.