Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Як же ви вудили?
— А я не стільки вудками, як закидушками. А вони, як знаєте, без поплавків. Що я вам хочу сказати? Мені один знайомий із Глобівки, села, що по той бік ставу, таке розказував: того вечора, як утопився Воловик, він ставив ятері, то й помітив, як хтось із їхнього боку тихенько роздягнувся й поплив аж до нашого боку. Може, він підкрався до Воловика й потяг його на дно, га?
Турчин кинув швидкий погляд на дільничного. Той знизав плечима.
— А чому ви товаришеві лейтенанту цього не сказали?
— Бо тоді, як він мене допитував, я цього не знав. А оце їхали автобусом, із райцентру, розговорилися, то й розказав.
Очі Турчина неспокійно блиснули: у нього вперше прокинувся інтерес до цієї справи. Схилився над блокнотом і повільно, щоб не виказати збудження, записав прізвище нового свідка.
— Було б добре, якби з ним зустрітися ще сьогодні.
— Це можна, чого там. Він живе недалеко, над ставом.
Зоставшись сам, Павло послабив краватку, розстебнув на сорочці верхні ґудзики. Сидів коло вікна. Вже зовсім стемніло, і в селі була така тиша, як у степу. Аж дивно. Хотілося закурити, але чомусь не зважувався запалити цигарку. Може, треба було самому поїхати у Глобівку, там би й поговорив із новим свідком? Пройшовся по кімнаті, знову сів, поблукав трохи поглядом по стінах, долівці, потім згадав, що у портфелі є третій том Хемінгуея, дістав його і став читати. За цим і застав його дільничний.
— А де ж свідок?
— Не може їхати, радикуліт вхопив. Але я з ним поговорив, — лейтенант мить помовчав. — Значить, діло було так. Він якраз стояв під кущем і натягував штани, коли хтось підійшов до ставу, хутенько роздягнувся і поліз у воду. Об цій порі купальники не дивина, але вони глибоко не залазили, обмиються біля берега, пропливуть якийсь метр-другий — і назад. А цей поплив і поплив, і зовсім нечутно, як риба. Коли заговорили, що Воловика втопили нарошне, в нього й закралася підозра.
— Він не дочекався, поки той купальник вилізе на берег?
— Ні, вбрався й пішов. Ніяких шумів на ставку не чув. Про всяк випадок я вивідав у нього про всіх рибалок, які ставлять ятері. Може, котрийсь із них щось бачив, чув…
Турчин пройшовся по кімнаті, подумав, потім зупинився навпроти Кривошиєнка.
— То що будемо робити?
Дільничний скосив очі на вікно, за яким уже зависали рідкі сутінки. Десь протяжно мукала корова й настирливо деренчав трактор.
— Я знаю… З рибалками треба поговорити. І відкладати не варто. Завтра порозбігаються по роботах — і шукай вітра в полі. А зараз в акурат сидять по хатах. Тільки давайте спочатку перекусимо. Тут у мене дещо є.
Кривошиєнко збігав надвір, взяв у колясці мотоцикла хліба, сала, пучок молодої цибулі.
— Все власного виробництва, — хвалився.
…Із чотирьох глобівських рибалок, які ловлять рибу ятерями, дома застали трьох. Четвертий працював шофером у автопідприємстві й поїхав у далекий рейс. Один клявся і божився, що того вечора ятерів не ставив. Другий ставив, але у вершині, звідти ж до чистого плеса, де купаються, далеко. Третій, гостроносий Грицько Гриб, у сусідки на толоці був, у воду заліз десь опівночі, коли за отими заготівельниками і слід прохолов. Але, почухавши вузьку потилицю, сказав:
— А знаєте, того Воловика міг послати до раків Петро Захарченко.
— Хто це?
— Юльки, тої, що на пункті сік чавить, чоловік. Я чув, як він погрожував Воловикові: «Я тебе, бугаїсько такий, як не відстанеш од Юльки, зі світу зведу!» Коли мені не вірите, можете спитати людей. Тоді на пункті чоловік десять було. Ягоди здавали.
— Воловик щось мав із жінкою Захарченка?
— Тут таке діло, що стверджувати не буду… Може, щось і було, бо Захарченко прилаштувався аж у харчокомбінаті експедитором, чи ким там, дома буває раз на тиждень. А Юлька — молодичка у соку, кров грає… Захарченко до того ще й макуха: Юлька їздить на ньому, як на ішаку.
— Який же він макуха, коли таке підняв?
— Хіба то він? Горілка. Та й геройство своє показував, поки Юлька не заявилася. Побачив її, відразу став шовковим — узяла його за руку і, мов теля, вивела за ворота. Кіно безплатне!
Кривошиєнко усміхнувся. Турчин глянув на годинник — уже підбиралося до одинадцятої. Він не вірив у Грицькове припущення: як правило, ті, що бистрі на язик, повільні в дії.
Гриб помітив посмішку.
— Не вірите? Захарченко на що хоч здатний. Ну, діло давнє, — заговорив стишено. — Замолоду я трохи впадав за Юлькою, то вже знаю, що в тихому болоті чорти водяться. Розкажу, то не повірите. Веду Юльку з клубу додому, а Петро суне позаду нас, як тінь. Ми стоїмо біля перелазу, гомонимо, цілуємося, відповідно, а він стовбичить неподалік. Кіно безплатне, їй-богу! А якось підстеріг мене. — «Відстань од Юлі, а то погано буде». «На хвіст солі мені насиплеш!» — я йому. Його така злість взяла, що аж збілів. А десь через місяць зайнялася наша хата. Добре, що була мурована, то згорів тільки дах. Я здогадувався, що та робота не втекла Петрових рук. Та не упійманий — не злодій.