Полуничний сезон

Із дільничним інспектором Кривошиєнком, молодим лейтенантом міліції, Турчин зустрівся під вечір. Акуратно підстрижений, підтягнутий, з карими проникливими очима, з розважливою, точною мовою, — він справив на капітана приємне враження.

— У мене думка така, — сказав без поспіху, — як і в слідчого прокуратури та начальника міліції: Воловик утопився сам. Однак довіри до заготівельників не маю.

— Думка, не підтверджена фактами, нічого не значить, — зауважив Турчин. — Чи у вас є конкретні, незаперечні факти?

— Як вам сказати? Є висновки судмедекспертизи: на тілі не знайдено бодай найменших слідів насильницької смерті. Це по-перше. По-друге, мені вдалося розшукати двох рибалок, які того вечора вудили неподалік. Один із них пішов додому раніше і не бачив, коли Воловик заліз у воду, скільки там льопався. Другий — бачив, коли заліз, а коли виліз — ні.

— Свідчення не вельми… Хто цей рибалка?

— Петро Сірко із Ярешок.

Турчин занотував прізвище.

— Ну, а тепер поясніть, чому у вас нема віри до заготівельників?

— Випивають частенько, і не самогон, а «Пшеничну», «Екстру», коньяки. Окрім покійного Воловика — всі нетутешні: Моринець та Добровольський із Молдавії; шофер, він же заготівельник, із Чернігівської області. Питається, якого лиха заганятися в таку далечінь? Чи не пахне тут якоюсь аферою?

— Ну, для чого так, всіх під один гребінець? Ви цікавилися їхніми заробітками?

— Ні.

— Шкода. А вони у них, кажуть, солідні. Проте так чи інакше, а придивитися до них треба буде. Найперше — маємо все знати про їхні стосунки із Воловиком. Дружина Воловика твердить, ніби вони були невдоволені премією…

Вони розмовляли в невеличкій кімнаті, де містився штаб народної добровільної дружини села. Тут був старенький стіл зі слідами од кісточок доміно, п'ять потертих стільців, на стіні — графік чергування дружинників. Уже зовсім посутеніло, в багатьох хатах засвічувалося, а вони сиділи у напівтемряві, дільничний на правах господаря — за столом, Турчин — біля столу.

— Як ви думаєте, з чого нам треба починати?

Кривошиєнко подивився на вікно. Він щось обдумував, прикидав. Крізь розчинену кватирку запливали м'які запахи і тиша.

— Отак відразу сказати важко. Слід все зважити, поговорити з людьми. Найперше, мені здається, треба зустрітися з рибалкою, який додому пішов пізніше, — лейтенант подивився на годинник. — Може, привезти його?

— Давайте.

Повернувся Кривошиєнко із рибалкою дуже швидко. Було тому за п'ятдесят, однак у кімнату зайшов твердим, ледь не стройовим кроком. Сиву голову тримав високо.

— До того, що доповідав товаришеві лейтенанту, більше нічого не додам, — заявив. — Воловика я зоставив іще у воді.

— Ви точно знаєте, що він там був?

— Спочатку, як заліз у ставок, то добрий підняв шум. Я навіть розсердився, бо ж рибу розігнав. Потім він утихомирився: льопне раз-другий і сидить тихо, жде, щоб вода горілку витягла. Жінка в нього до цього строга.

— Тоді вже було темно?

— Ага.