Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Коли повернувся з останнього?
— Точно не скажу, але, мабуть, як завжди — під восьму вечора.
— Ви, бува, не знаєте, де він квартирує?
— Чого ж, знаю. У гуртожитку райсільгосптехніки. За домовленістю ми там орендуємо три ліжка.
Чергова по гуртожитку, молода, з добрими, допитливими очима жінка безпорадна розвела руками:
— Хіба я слідкую, хто й коли почує? Моє діло таке: дивитися, щоб чужі не заходили. Оно прийдуть чоловіки, з якими він живе, в них і питайте. Хоча… чекайте-но: десь у другій половині червня, пригадується, Захарченко повернувся в гуртожиток пізно. Я ще й здивувалася, бо за ним такого не водилося. А якого числа було, того не скажу.
Двоє сусідів Захарченка по кімнаті говорили те, що й чергова, але числа теж не пам'ятали. А от третій впевнено заявив: двадцятого червня. І запам'ятав тому, що того дня теж повернувся пізно: відзначав іменини знайомого.
Експедитора Турчин застав на комбінаті. Був це чоловік, як і уявлялося, вайлуватий, понуруватий кремезняк. Дізнавшись, хто його викликав на розмову, збентежився.
— Де ви були в ніч із двадцятого на двадцять перше червня?
Захарченко знизав плечима.
— А ви пригадайте. Тоді ви повернулися в гуртожиток пізно. За кілька хвилин раніше од вас прийшов з іменин ваш сусід по кімнаті Коляда.
Експедитор захвилювався:
— Пригадую. Тільки я тоді нічого поганого не зробив, аби мною займалася міліція. Чи не натякаєте ви на мою поїздку в село?
— Вгадали.
— То особисте…
— Може, й так. Але нам треба знати все. Коли щось інтимне, можу вас запевнити: за ці стіни воно не вийде. Тільки попереджую: нам потрібна правда.
Захарченко опустив голову. Він думав про щось важке, щось вирішував, і Павло не підганяв його. Дивився крізь вікно на дорогу, якою шмигали машини, зрідка — мотоцикли. Став шкодувати, що свого мотоцикла залишив удома.
— Я їздив додому, — тихо промовив експедитор.
Турчин різко повернув до нього голову.
— Додому?
— Ага.
— Чого б то раптом?
— Бачите, я… моя… — чоловік почервонів і замовк.
— Тільки прошу: я мушу знати правду. А для чого, поясню пізніше.
Експедитор важко зітхнув, наважився:
— Бачите, все село гомонить, що моя жінка плутається з чужими чоловіками. Я її допитував, але вона клянеться, що то наговір. От я й вирішив її вислідити…
— Розкажіть із подробицями: де і як вистежували, хто може це підтвердити.
— Мене ніхто не бачив, і я нікого не бачив. У темряві підкрався берегами та городами до свого двору, заліг у садку і пролежав до півночі. В хату ніхто не заходив, то я й поїхав, мотоциклом. Попросив Івана Драчука, щоб завіз у село, сказав, що треба взяти грошей на куртку. Куртки тоді зелені, з пасочками й погонами продавалися в універмазі.
— Де був той Драчук, коли ви знаходилися в садку?
— У Глобівці. Там у нього знайомий чи родич. Ми з ним домовилися, що я чекатиму на нього після дванадцятої на мосту.
— Крім садка, ви більше піде не були?
Захарченко трохи помовчав.
— Не був.
— Це правда?
— Правда.
— Хочу вірити. А де вас Драчук зсадив?
— Біля приймального пункту. Я хотів дізнатися, чи нема там жінки.
— Чому сказали Драчуку, що будете ждати його на мосту, а не там же, біля пункту?
— До мосту від моєї хати ближче.
— Ну, то до кого ж ви ревнуєте свою дружину?
— До покійного Воловика. — І, помовчавши: — Чи не думаєте ви, що то я його втопив?
— Погрожували із ним розправитися?
— Було таке. Випив я тоді зайвого, от і ляпав. Та як би його втопив? Він же ого-го як плавав, краще за мене. Але не думайте, що так легко втопити людину, аби ніхто не чув. А на березі ж були п'яниці-заготівельники… Сам він утопився, і даремно ви шукаєте винних. Так усе село думає, тільки одна Воловичка вбила собі в голову, що його втопили. І то не на мене каже, а на заготівельників.
— Іван Драчук сьогодні на роботі?
— На комбінаті нема. Поїхав по щось там в область. Повернеться, мабуть, під вечір. Неодмінно його допитайте, бо, крім нього, у мене свідків нема.
— Допитаємо. І не лише його.
Захарченко мовчав.
Турчин повернувся в Ярешки вечірнім автобусом. Од ранкового піднесеного настрою нічого не зосталося. Дільничний був у своїй кімнаті — розмовляв із окатим, давно неголеним чоловіком. Кивнувши головою, аби не зважав на нього, капітан пройшов і сів під стіною. Вже з перших слів зрозумів, що Кривошиєнко пісочить якогось лайдака й п'яницю; до справи, якою воші займаються, він не причетний. Турчин недвозначно прокашлявся. Лейтенант скінчив розмову. Чоловік поспішив зникнути.