Поріг безсмертя

— Я хочу лише знайти свою дитину… — благально прошепотіла вона.

— Це залежить тільки від вас. Однак попереджаю: завтра може бути пізно.

— Що я маю робити?

Катерина не відповіла на це запитання. Вона довго мовчки дивилася на Долорес, і я гадав, вона роздумує, що відповісти. Проте я помилився.

— Чи можете ви мені чесно сказати, що сталося з щоденником Хосе Браго і рукописом роману «Вежа без вікон»? — несподівано спитала вона.

Долорес неспокійно засовалась.

— Звідкіля ви знаєте про щоденник? — ледь чутно запитала вона.

Аж тут почулися тихі кроки, і з бічного коридора з'явився молодий індіянин, який кілька хвилин. тому привів Катерину.

— Професор просить сеньйорів до кабінету! — промовив він, жестом показуючи на сходи, що вели нагору.

Альберді схопився з крісла. Тільки тепер я помітив, що він дуже схвильований.

— Даруйте… — підводячись, вклонився я Долорес і Катерині.

Сеньйора де Ліма кинула на мене сповнений тривоги погляд, а я всміхнувся їй, даючи очима знак, аби вона не хвилювалась.

Молодий індіянин провів нас аж до дверей Боннардового кабінету і повернувся.

Професор, одягнений у білий халат, стояв на порозі. Він привітав нас кивком голови, жестом руки запросивши всередину.

Яскраво освітлений кабінет видався мені значно просторішим, ніж тоді, коли я був тут уперше. На вікні, щільно затуленому шторою, лежали шматки розбитої шибки.

Боннард помітив мій погляд і глузливо всміхнувся.

— Ваші клієнти бавляться… А ось лист із поздоровленням.

Він потягся до відкритої шухляди в письмовому столі й подав мені зім'ятий аркуш паперу.

«Вбивців під суд», — прочитав я набазграні невправною рукою слова.

— Сідайте! — мовив Боннард. Проте сам не сів, а тільки рівною, розміреною ступою заходив по кабінету.

— Давно ж ти тут не був, Ест:.. — трохи помовчавши, мовив він до Альберді.

— Давно, — сказав священик, беручи в мене аркуш. — Це закинули через вікно? — запитав він перегодом.

— Принесли. на таці! — глузливо засміявся професор. — А ви на мене не гнівайтесь… — зупинився він переді міною. — Зрештою, ви самі винні. Я думав тоді, що до мене завітала ще одна із тих свиней, котрі риють під мене яму…

Початок розмови не віщував нічого доброго.

— Ти гадаєш, що це да Сільва? — запитав Альберді, кладучи аркуш на стіл.

— Ти догадливий… Але все це не має значення. Мені сказали, що ви людина чесна, — знову повернувся він до мене. — Найближчі дні покажуть, чи це правда. Однак я не можу ризикувати. Вам доведеться залишитися в інституті до ранку. Лише завтра об одинадцятій ви зможете покинути цей будинок. І ти, Ест, теж. Коли вам це не до вподоби, ви мусите поїхати звідсіля негайно. Але без хлопця.

Я був приголомшений.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— В ситуації, яка зараз склалася, нам потрібна людина, котра, перебуваючи в таборі супротивника, не допустила б небезпечних наслідків людського безглуздя і засліплення.