Поріг безсмертя

Запанувала мовчанка. Я напружено роздумував над тим, що сказав професор, але якось не дуже вловлював сенс його слів.

— То ви помістили мозок Хосе в якийсь апарат? — почав я, пригадуючи собі те, на що натякав да Сільва.

— Н-і! — заперечив професор. — Ми перенесли не мозок, а запис особистості, що була в його фізичній і хімічній структурі. Не знаю, чи розумієте ви, про що я кажу?

— Не зовсім…

— Спробую пояснити вам популярніше, хоч це й не так просто… Передусім, чи знаєте ви, які функції виконують мозкові півкулі та нервова система?

— Більш-менш…

— Гадаю, що скоріше менше, ніж більше. Зрештою, хай це вас не хвилює. Чимало питань у цій царині ще й досі — загадка навіть для фізіологів. Ми перебуваємо немовби в становищі того лікаря-практика, котрий жив сто чи більше років тому і вмів лікувати, часто навіть пристойно, зовсім не знаючи, що саме він лікує…

Він зупинився біля вікна й задумався.

— Я відхилився від теми, — промовив він трохи згодом, ніби виправдуючись. — То які ж функції головного мозку? Ясна річ, я маю на увазі не всі функції, — їх дуже багато, — а тільки ті, котрі становлять, як би це сказати, не ображаючи твого слуху, Ест, матеріальну основу психічного життя. Отож з цієї точки зору найважливішою властивістю мозку є здатність учитися, запам'ятовувати реакції на різні подразники або, як кажуть, формувати умовні рефлекси. Не вникаючи в подробиці механізму пам'яті, скажу тільки те, що він грунтується на таких змінах у структурі мозку, які закріплюють зв'язки між різними безперервними зовнішніми подразниками. Не буду читати вам лекції з фізіології діяльності вищої нервової системи, йдеться про суть явища. А його суть — саме поступове нагромадження і закріплення в структурі мозку досвіду, що є нічим іншим, як записом інформації про зовнішній світ. Цей запис — комплекс порівняно сталих реакцій на певні подразники: способів подразнення, схильності до пошуків одних подразників і уникнення інших. А комплекс психічних властивостей — це ж і є не що інше, як особистість.

— Ти вульгаризуєш! — невдоволено кинув Альберді.

— Я тебе розумію, але в цій примітивній моделі ще немає місця мисленню, а особливо свідомості. Можна навіть сказати, що думки біжать тут навзаводи по ланцюжках зв'язків без жодного контролю. Та на певній стадії розвитку цей контроль стає неминучим наслідком процесів пристосування. Проявом цього контролю є інформація про потоки інформації, що йдуть крізь мозок, про відтворювані зв'язки, еро самі процеси поєднань, одне слово — мислення про мислення. Чи тобі це ні про що не нагадує, Ест?.. «Cogito, ergo sum»![9]

— Знову вульгаризуєш… Скажи, нарешті, до чого ти хилиш?

— Стривай! Хай буде, що я вульгаризую. Важливий принцип, а він саме такий! Я хилю до того, аби ви зрозуміли, що особистість — це свого роду запис. Запис світу в динамічній структурі кори мозку і сітчастої системи. Звичайно, коли цього запису немає, немає й особистості. Немає душі! Не дивися на мене так погрозливо, Ест. І новонароджений, і людина, в якої знищена структура інформаційних зв'язків у мозкові, не матимуть того, що ми називаємо душею. Душа не народжується в момент зачаття і не чекає десь у потойбічному світі права зійти на землю, а створюється зовнішнім світом. Якщо ж говорити про людську душу, то це світ особливого роду: світ людський — суспільство.