Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Мабуть, його дух… — легенько всміхнувся господар. Він, здавалося, й трохи не здивувався. — Правда, я чув тільки частину цієї незвичайно цікавої розповіді нашого юного гостя, але здогадуюся, про що йдеться.
Да Сільва підійшов до Ігнасіо й поплескав його по плечу.
— А ти відважний хлопець. Не боїшся духів! Правда? — мовив він таким тоном, що важко було збагнути, глузує він чи говорить серйозно.
Ігнасіо аж рота роззявив з подиву й переляку.
— Ну, що ти на мене так дивишся? — запитав да Сільва, якого звеселило збентеження Ігнасіо. — Боявся чи не боявся?
Хлопець не міг промовити й слова. Він розпачливо глянув на священика, і той, певне, зрозумів його погляд, бо відразу спробував заспокоїти Ігнасіо.
— Не бійся, Ігнасіо! Сеньйор полковник жартує. Розкажи краще, що було далі.
Але хлопцеві не так легко було позбутися сумнівів.
— Так… так це був… дух? — через силу пробурмотів він. — Але ж превелебний отець каже…
— Духів немає…
— Не вірю, щоб він казав це серйозно, — осміхнувся да Сільва, підморгнувши Альберді.
— Я, власне, не вірю, аби це був голос духа, — збентежився священик. — Тобто… духи існують, але не в інституті Бурта.
— Невже ви, саме ви сумніваєтесь… що в Боннарда… є духи?
— Не в цьому річ… — Альберді дедалі дужче дратував жартівливий тон господаря. — Навіщо ви лякаєте хлопця?
— Що ви, я зовсім не лякаю його. Це радше… він нас лякає! Адже він твердить: в підвалі інституту в якійсь страшній машині ув'язнена душа бідолашного Хосе Браго. Більше того, ця душа, яка, безперечно, терпить невимовні муки, благає допомоги в свого живого сина, немовби дух батька Гамлета!
— Химери!
— Не певен, чи маємо ми право сумніватися в правдивості розповіді цього хлопця. Ви його краще знаєте.
— Це справи не стосується…
— Дозвольте з вами не погодитися. На мою думку, цілком можливо, що душа Браго ув'язнена Боннардом у підземеллі інституту Бурта.
— Не глузуйте, сеньйоре полковнику, — обурився священик.
— Я кажу цілком серйозно. Є певні… підстави. Але про це ми поговоримо згодом… факт лишається фактом — така можливість існує. Ну, хлопче, — повернувся да Сільва до Ігнасіо. — Скажи нам, нарешті, про що просив Маріо дух його батька?
Хлопець нервово вдихнув повітря, ніби перед стрибком у воду.
— Просив… Він просив, аби… Маріо допоміг…
— Як саме допоміг? — лагідно спитав да Сільва.
— Допоміг… — почав Ігнасіо й затнувся. — Я не знаю…
— Пригадай, хлопче.
— Я не знаю… Він щось казав… Казав, що… не може… Щоб Маріо допоміг. Але я не знаю… не знаю, в чому… — в Ігнасіо на лобі виступив рясний піт.
— Не мучте його, полковнику, — втрутився Альберді.
Да Сільва скоса глянув на священика, потім кивнув.
— Так, я бачу — нічого більше від нього ми не дізнаємося. Зрештою, не так уже й важливо, про що говорив зі своїм сином дух Хосе Браго! — з притиском вимовив да Сільва останні слова, і знову не можна було збагнути, каже він серйозно чи жартує.
Господар підійшов до коминка і, певно, натис на кнопку, бо за хвилю ввійшов слуга.
— Ти, мабуть, голодний? — запитав да Сільва хлопця і, не чекаючи відповіді, повернувся до лакея. — Відведи його на кухню і дай повечеряти. Потім дай йому пляшку вина для батька, і нехай вертається додому.
— Дякую, сеньйоре полковнику! — низько вклонився Ігнасіо.
— Не випий дорогою вина! — сміючись, попередив да Сільва. — То для батька. Скажи йому: це за те, що він виховав такого відважного сина! — І, змінюючи тон, додав — А до Бурта поки що не ходи. Не тиняйся ніде. Ти можеш іще знадобитися. Коли треба буде, я по тебе пришлю.
— Зрозуміло, сеньйоре полковнику.
— А тепер іди!
Лакей і хлопець зникли за дверима.
— Ну й як? Ви, панотче, задоволені будівельними матеріалами? — повернув да Сільва розмову на інше. — Я наказав дати найкращі колоди й цеглу.
— Дякую… — скупо зронив Альберді, не дивлячись на господаря. І, немовби побоюючись дальших запитань, квапливо промовив: —Ви, сеньйоре полковнику, надаремне заморочили голову бідолашному хлопцеві… Він повірив усьому, що ви казали!
Да Сільва всміхнувся.
— Мушу признатися — я дивився на нього із щирим подивом. Я не думав, що поміж мешканців Пунто-де-Віста знайдеться хоч один, звичайно, крім вас, панотче, — злегка вклонився він Альберді, — хто відважився б переступити поріг інституту Бурта. Адже я добре знаю цих людей…