Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Гомункулус… — перелякано прошепотів Альберді.
— Ні. Боятися нема чого, — заперечив Боннард. — Принаймні поки що, — додав він трохи меланхолійно. — Можливо, коли б спробувати якимось відповідним чином спрямувати його еволюцію, в ньому можна було б певною мірою створити імітацію психіки. Та ми поки що надто мало знаємо… Не кажучи вже про те, що здатність нейродину самостійно підтримувати в собі життя, власне, дорівнює нулеві. Але його практична корисність надзвичайно велика. Вона виявляється в здатності до певного роду симбіозу, точніше, до взаємодії з нервовими клітинами живого організму. Ця взаємодія полягає переважно у прийомі й передачі електричних сигналів. Такий двосторонній зв'язок, ясна річ, забезпечує нейродину контакт із довколишнім середовищем і внаслідок процесів пристосування веде до відповідного формування, його внутрішньої структури. Не мучитиму вас тонкощами, а скажу тільки: саме нейродин є матеріальною основою, здатною сприйняти запис особистості. Одне слово, нейродин спроможний порівняно швидко, до того ж зовсім не порушуючи фізичної й хімічної структури живих клітин, злитися з мозком живої істоти. Спочатку він являє собою ніби нову, цілком позбавлену запису ділянку мозку. Однак поступово нейродин дедалі повніше вступає в динамічні процеси, що відбуваються в структурі мозку. Така взаємодія триває досить довго, і коли поволі, частинами виймати з черепа справжній мозок, нейродинна структура більше й більше перейматиме на себе запис особистості. І кінець кінцем, коли навіть мозок зовсім загине, запис, перейнятий нейродином, лишиться.
— Отже, щось на взірець протезу мозку?! — вигукнув я, не приховуючи захоплення.
Задоволена усмішка промайнула на Бон-нардовому обличчі.
— І так і ні… З психологічної точки зору — так! Особистість перенесена на нейродинну структуру. Щоправда, мушу застерегти: ця процедура надто складна і пов'язана з серйозними психічними порушеннями. Зрештою, переміщена особистість не є достеменна копія колишньої. Існують значні прогалини в пам'яті, з'являються нові властивості… Але свідомість власного існування і безперервність психічного життя залишається. А це найважливіше.
— І все-таки це протез! Можливо, ще не досконалий, але безперечно протез мозку. Напевно, невдовзі можна буде замінювати цілі ділянки мозку?..
— На жаль, ні, — зітхнувши, відповів професор. — Бо, по-перше, як уже я казав, метаболізм нейродину геть відрізняється од білкового. Підтримання його вимагає складної апаратури. По-друге ж, перешкодою, яка цілком унеможливлює протезування, є те, що нейродин у широкому обсязі перейняти на себе функції головного мозку може тільки тоді, коли його складність, а отже й маса, буде достатньо велика. Для протезування людського мозку найменшої, так би мовити, критичної складності ми досягаємо тоді, коли кількість речовини, взятої для експерименту, має об'єм близько півтора кубометра, тобто в чотирнадцять разів більша за об'єм людського тіла. На жаль, нейродинного мозку ми не можемо носити у власному черепі…
— Однак усе це так дивовижно, що важко взагалі звикнутися з думкою, ніби…
— Авжеж, любий мій адвокате, — ущипливо перебив мене Боннард. — Ви хотіли звинуватити мене у вбивстві Хосе Браго, порушити проти мене судову справу… Хосе був безнадійно хворий, приречений на смерть. Пухлина в мозкові… Ви розумієте? Я врятував його особистість, його душу, якщо послугуватися твоєю термінологією, Ест. Більше того, я дав йому шанс на безсмертя. Те, чого насправді не зумів досі дати ніхто ні на землі, ні на небі…
Я здивовано дивився на Боннарда, усвідомлюючи, що цієї миті побачив ще одне його обличчя…
Я перевів погляд на священика Альберді, але він був такий приголомшений, що не пробував навіть відбити нападу.
Боннард замовк. Тепер він стояв перед нами випроставшись, а обличчя його весніло. Він вочевидь утішався із враження, що його справив на нас.
Священик неспокійно ворухнувся і крадькома зиркнув на інтерком. Професор помітив цей погляд, і в його очах з'явився блиск, який я вже раз помітив під час розмови. Він підійшов до столу і клацнув одним із перемикачів, розташованих на стінці динаміка.
— Хосе! У нас гості! — промовив він у мікрофон чотири слова.
— Хто? — почулося з динаміка вкрай повільно вимовлене слово.
— Ест Альберді й адвокат, про якого тобі казала Далі. Твоя колишня дружина чекає в холі.
На мить залягла тиша.
— Ти хочеш, щоб я з нею поговорив?
Голос був низький, приємного тембру, тільки надміру виразно й правильно вимовляв окремі слова.
— Це залежить від тебе… — сказав Боннард в інтерком.
Знову запала тиша. Я подумав, що все це, можливо, жахливе шахрайство, розраховане на те, аби ввести в оману мене, отже й Боннардових супротивників. Може, в такий спосіб Боннард хоче викликати збентеження й послабити враження, яке справило на громадську думку відкриття професора Гомеза, або принаймні виграти час?.. Проте яка була в усьому цьому роль Катерини?
— Гаразд, — знову пролунав голос з інтеркома. — Я побалакаю з нею. Пізніше. А зараз лишіть мене самого з Естебано.