Корабель з райдужними вітрилами

— Тепер уже все позаду! І навіть тоді, коли приїздив до нас Вася Сорока зі своїм компасом, який викликав такий інтерес і знову спонукав полковника Івана Івановича Швецова до пошуків Михайла Васинка, все теж уже було позаду.

Я знову можу чесно дивитися у вічі всім хлопцям, і Іржику, і насамперед Максиму… Ні, не лише насамперед Максиму, тепер, коли до Максима приходить Марко Ісайович і починає оглядати його ноги, я можу не уникати його погляду, не відводити очей.

До речі, після того випадку, після того футбольного матчу, коли ми так і не потрапили на стадіон, і коли б не Валера Сахненко, невідомо, чим би та пригода й закінчилася, тато більше не приходить додому напідпитку. Він змінився, він дуже змінився. Наче принишк, поводиться зі мною і мамою якось так обережно… Ні, не те слово, хоч і справді він з нами поводиться ніби ми важко хворі і потребуємо особливої уваги. Тато наче задобрити нас хоче, чи що? Таке, правда, траплялося з ним і раніше, але раніше в таких випадках він бував надзвичайно збудженим, удавано веселим, удавано дбайливим, кожного разу щось дарував нам… І чим добрішим, веселішим, збудженішим він ставав, тим гостріше ми усвідомлювали, що незабаром він зап'є і стане нестерпним. Ні-і, тепер він не такий. Якийсь м'який, делікатний, ходить, наче прислухається до чогось, і говорить мало не пошепки. Чим це скінчиться, ми з мамою не знаємо, але поки що насолоджуємось спокоєм.

А крім усього! Тепер я спокійний, бо знаю, що мені робити в тому випадку, як тато «зірветься», знову знайде тих своїх дружків-ханиг. Тепер я вже знатиму, що мені робити. Тільки я не буду таким «активним», як минулого разу, коли написав того злощасного листа в міністерство. Це мені наука на все життя — правий ти чи ні, маєш рацію чи ні, заявляй про це одверто!

Мені здавалося тоді, що я найактивніший. Що інші тільки язиками плещуть, тільки на словах співчувають Максимові, і лише я можу щось для нього зробити. Невже так складно, думав я, написати переконливого листа в Міністерство охорони здоров'я і розповісти все, як є? І я таки справді розповів все, як є. Я навіть нічого поганого не сказав про лікаря Марка Ісайовича, словом його не образив, не натякнув навіть, що він поганий лікар. Просто я вважав, що мусить бути лікар ще кращий! А хтось зрозумів мене неправильно. Тобто не мене, а Максима, бо спершу вирішили, що то він написав або намовив когось написати і не поставив свого підпису, хай, мовляв, самі розбираються.

Вже потім Іван Іванович розтлумачив мені, що та тітка з міськздороввідділу не мала права починати цю справу, не поговоривши спершу з Валентиною Сергіївною, Максимовою мамою. Мовляв, ми ще діти і юридично за свої вчинки не відповідаємо такою мірою, як належить відповідати дорослим.

Тут я не зовсім згоден з полковником і відверто сказав йому про це. Я після того випадку вирішив раз і назавжди позбутися будь-якої нерішучості і говорити все відверто будь-кому, говорити одразу, не відкладаючи.