Корабель з райдужними вітрилами

— «І» — «Ша», «І», «Ша», — задумливо повторював Максим, обертаючи вищерблену картушку на всі боки, ніби сподівався-таки знайти на ній повністю видряпане прізвище. А всі, хто були в кімнаті, почали наввипередки вгадувати, що могли значити ті дві літери: «І» та «Ш».

Як не диво, але йшли вони тим шляхом, що й я тоді, стоячи на леваді біля Льончика. Ніхто не назвав першим ім'я Іван.

— Ілько Шеремет!

— Ігнат Шубін!

— Ігор Шавловський!

— Ілларіон Шаблін! — вигукували хлопці один перед другого.

І раптом Максим сказав:

— Іван Швецов!

Всі змовкли, принишкли, всі дивилися на Максима як зачаровані.

Я не розумів, що сталося, чому таке звичайне сполучення звичного імені Іван з досить поширеним прізвищем Швецов так їх глибоко вразило.

— А що? — клацнув пальцями Кирило. — Дуже навіть може бути!

— Полковника я беру на себе! — вигукнув Вадик, вихопив з рук Максима картушку і зник з квартири, наче вітром його здуло.

— Дуже навіть може бути, — повторив Кирило, — дуже навіть може бути — Іван Швецов, Іван Швецов. Дуже навіть може бути!

— Не може бути, — якось особливо різко заперечив Толик. — Не така людина Іван Іванович, щоб на полі бою губити свій компас. Той, кому належав компас, безперечно, загинув.

— Чому не може бути? — гарячкував Кирило. — Чому не може бути? На війні траплялося втрачати і не такі речі, як компас.

— Теж мені ветеран знайшовся, — форкнув носом, як їжак, Олежка Борщов, — він знає, що на війні втрачали, а чого ні! Талька правильно каже, Іван Іванович не міг загубити свого компаса…

Поки вони сперечалися, в кімнату увійшов торжествуючий Вадик в супроводі низенького, сухорлявого, літнього вже чоловіка з сивим, аж блакитним, підстриженим під «їжачка» волоссям на голові. Вдягнений цей дядечко був у коротенький кожушок без рукавів і в офіцерські сині штани — галіфе, заправлені у високі білі валянки. Він глянув пильно по кімнаті і втупився в мене великими сірими очима:

— Ти знайшов компас?

— Взагалі то не я, його знайшов один малюк у нас в Теренках, але я знаю, де він його знайшов, там…

— А, та чи не все одно, хто його знайшов! Але ти знаєш, що ти знайшов? Дивись! Дивіться!

Тільки тепер я помітив, що в кожній руці він тримав по компасу. Вірніше, в лівій руці він тримав справний, цілий, діючий компас, на якому поблискувало скельце і всередині зеленаво здригалася стрілка, а на правій його долоні лежала вищерблена чорна картушка компаса, та сама, що я привіз…

— Він повернувся до мене через сорок років… Дивіться ось…

Чоловік (тепер я здогадався, що це був той самий полковник Іван Іванович Швецов, про якого говорилося, як тільки Вадик вибіг з квартири) перевернув догори денцем цілий, справний компас і показав нам дві видряпані літери: «М» і «В».

— З цим компасом я провоював дві війни, війну з білофіннами взимку тридцять дев'ятого року і всю Велику Вітчизняну війну. «М» і «В» — це ініціали мого найкращого друга молодих курсантських років, з котрим ми навчалися в Київському піхотному училищі, яке й закінчили навесні тридцять сьомого року. Понад сорок років тому! Звали мого друга Михась Васинок, він був білорусом, родом десь з-під Вітебська. Коли ми з Михасем закінчили училище, нам присвоїли військові звання лейтенантів і… настав час прощання. Бо призначення ми отримали в різні частини і навіть в різні військові округи: я в Карелію, а Михась на наш західний кордон. Прощаючись, на згадку обмінялися компасами. Я йому дав свій, зі своїми ініціалами, а він мені свій, з ініціалами «М» і «В». Кажу ж, я провоював з ним дві війни. Чотири роки з Михасем листувалися, а в сорок першому, як почалася війна, ми загубили слід один одного. І ось… Слухай, хлопче, як тебе звати? — звернувся полковник Швецов до мене.