Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

Залізні люди зі своїми величезними кулеметами захистили мене від тварюк, перетворивши їх на пульсуючі, смолисті клапті розірваного на шматки зла.

— Хто? — спитала сторожа біля воріт Замка.

Помах руки — й вони осипалися попелом.

— Я потребую твоєї допомоги!

— Авжеж, — сказала Мачуха. — Що я можу для тебе зробити?

— Мертвяки…

— Ну?

Він поглянув на зомбі, які вовтузилися біля конвеєра. На кавалки мертвої плоті, що повільно їхали на ньому.

— Наказати, щоб дали тобі фартух? — спитала Мачуха.

— Так.

А через хвилинку, стоячи біля цинкового столу:

— Тулуб.

Зомбі підтягли до нього плечі та стегна.

— Руки. Не ці! Оті!

Жилаві руки борця.

— Голову.

Він зшивав мерця з різних частин, закладаючи в нього Зло ще до того, як зробив останній шов на грудях.

А по всьому тому — величезна доза чистого протеїну! Три десятки найбільших шприців, щоб мертвий зробився горою напружених м’язів!

— Підводься.

— Який жах, — посміхнулася Мачуха.

— Твоя правда, — озвався Вітчим, зминаючи та калічачи ударом лице мертвяка.

— Так ліпше.

— Хапай їх, — наказав Вітчим, і створений ним накинувся на чотирьох зомбі, що стояли під стіною.

— И-и-и-а, — і він роздер їх.

— Додаси трохи спритності, та й… — Вітчим нарешті посміхнуся.

— Цікаво, — промовила Мачуха. — Як його називатиме Крихітка?

— Їх, — уточнив Вітчим.

— Їх, — погодилася моя Названа Мати.