Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— Невже і ви, сеньйоре? — запитав я його.
— І я теж.
— То, може, і я?
— І ви, сеньйоре, і ваш слуга, якщо той чоловік у вікні, що чистить килим, є не хто інший, а ваш слуга.
Так, дійсно, один з моїх слуг саме чистив килим, поки ми говорили в саду. Психіатр помітив, що той тримав розчиненими вікна протягом усього цього часу, а вітер розвівав у вікнах завіси. Таким чином багато умебльовану кімнату було видно знадвору. Тож психіатр завершив:
— У вашого слуги така ж манія, як у того афінянина: він теж думає, що всі кораблі належать йому. Якась година марень дає йому найбільше щастя на землі.
Розділ CLV. Сердечне міркування
— Якщо психіатр має рацію, — говорив я сам собі, — не треба дуже жаліти Кінкаса Борбу. Все питання в мірі — більше чи менше божевілля — яка різниця? Однак все ж треба піклуватися про нього і слідкувати, щоб його хворий розум не збирав божевільні ідеї зі всього світу.
Розділ CLVI. Гордість чи прислужливість
Кінкас Борба розійшовся в думці з психіатром щодо мого слуги:
— Може бути, за зовнішніми ознаками йому можна приписати манію афінянина, проте образи — не ідеї, не спостереження природи. Що таки притаманне твоєму слузі, то це благородне почуття, цілком обумовлене законами Гуманітизму — це гордість від прислужливості. Його намір показати, що він слуга, проте слуга не просто кого-небудь...
Потім він привернув мою увагу до кучерів, що служать у відомих домах, котрі ще пихатіші за своїх господарів Він згадав і про прислугу в готелях: їхня поведінка обумовлена соціальним статусом їхніх клієнтів тощо. І завершив він словами про те, що це все є вираженням тонкого і благородного почуття, найбільший доказ того, що навіть чистильник взуття є величним.
Розділ CLVII. Блискучий період
— Хто величний, то це ти! — вигукнув я, обійнявши Кінкаса Борбу.
І справді, неможливо було повірити, що така глибока людина могла дійти до божевілля. Саме це я сказав йому після того, як міцно обійняв і розповів йому про підозри психіатра. Я не в змозі описати, яке враження на нього справила така підозра, тільки згадую, що він здригнувся і дуже зблід.
Саме в цей період я знову помирився з Кортіном, хоча так і не збагнув, в чому полягала причина наших розбіжностей. Примирення виявилось дуже слушним, бо самотність мене обтяжувала, а бездіяльне, нудне життя було найгіршою втомою. Невдовзі він запросив мене записатися в один з релігійних орденів — терціаріїв[84]. Я погодився після того, як порадився з Кінкасом Борбою.
— Що ж, записуйся, якщо хочеш, проте лише тимчасово. Я хочу додати до своєї філософської доктрини догматичну та літургійну частини. Гуманітизм має стати в майбутньому також і релігією, а потім він стане єдиним істинним вченням. Християнство є добрим лише для жінок та жебраків, інші ж релігії вартують ще менше: усі вони наближаються одна до одної своєю слабкістю та вульгарністю. Християнський рай — це гідний суперник мусульманського, що ж до Нірвани в буддизмі, то вона не більше, ніж концепція для паралітиків. Ти подивися, в чому полягає релігія Гуманітизму. Повне всотування, котрактивна фаза, відновлення субстанції, а не її знищення тощо. Йди туди, куди тебе кличуть, проте на забувай, що ти мій каліф!
Отож погляньте на мою скромність, я записався в орден, займав там якісь посади, і це був найблискучіший період мого життя. Однак я замовкаю, не буду нічого говорити, не розповідатиму про свою там службу, що саме я зробив для бідних та хворих людей, не буду говорити і про винагороду, яку отримав. Абсолютно нічого не розповідатиму.
Можливо, соціальна економіка і збагатилася б деякими моїми концепціями про те, що будь-яка віддалена винагорода не може порівнятися з безпосередньою і прямою особистою винагородою. Проте це означало б, що я порушив мовчанку, якої я присягнувся дотримуватися в цьому питанні. Окрім того, питання сумління важко аналізувати. З іншого боку, якби я розкрив одне питання, то мусив би зупинитися і на всіх інших, і врешті-решт це вже був би розділ з психології. Я тільки ще раз наголошую на тому, що то був найблискучіший період мого життя. Сцени життя, свідком яких я був, були сумними, вони пригнічували постійним горем, котре таке ж нестерпне, як і вічна радість, а може, навіть і більше. Проте душевна радість від того, що ти допомагаєш хворим та бідним, становила плату, котра була доволі високою, і не кажіть, що така плата має негативне сальдо, бо отримує насправді той, хто дає. Ні, я таки отримував винагороду, і вона була високою, такою високою, що я мав найвищу оцінку для самого себе.
Розділ CLVIII. Дві зустрічі
Минуло два чи три роки, і мені врешті-решт усе це добряче набридло. Я став відчувати певну відразу до своєї справи. Я зрештою покинув орден, хоча насамкінець зробив вагомий внесок, що дало мені право на те, щоб мій портрет повісили в ризниці. У попередньому розділі я так і не розповів, що у шпиталях ордену я став свідком того, як померла — ну ж бо вгадайте, хто? — прекрасна Марсела, я її побачив на смертному ложі того ж дня, коли прийшов у богадільню, щоб роздати милостиню. І здогадайтеся, кого я там зустрів?.. А зустрів я там лісову квітку, Еуженію, доньку дони Еусебії й Віласи. Вона була така ж кульгава, а тепер до того ще й сумна.
Вона страшенно зблідла, коли впізнала мене, і опустила погляд, проте лише на якусь мить. Потім підвела голову й подивилась мені в очі з великою гідністю. Я зрозумів, що вона не візьме милостині з моєї кишені, а тому простягнув їй руку, наче знатній дамі. Вона відповіла на мої люб’язності й зачинилась у своїй кімнатці. Більше я її ніколи не бачив, не знав про її життя, не знав, як померла її мати і яке саме лихо привело її до богадільні. Я тільки пам’ятаю, що вона була кульгавою і сумною. Саме під таким глибоким враженням я прийшов до шпиталю, куди саме привезли Марселу, яка через кілька годин по тому сконала — виснажена і геть розбита хворобами...
Розділ CLIX. Напівбожевілля
Я зрозумів, що я вже старий і мені потрібна була якась підтримка. Минуло вже шість місяців після від’їзду Кінкаса Борби. Він поїхав у Мінас Жераїс і забрав з собою найкращі сторінки зі своєї філософської доктрини. Повернувся ж він через чотири місяці, і одного ранку прийшов до мене майже в такому ж вигляді, як я його побачив колись на бульварі Публіку. Значно змінився його погляд. Він повернувся вже геть божевільним. Він розказав мені, що спалив свій рукопис і тепер почне все спочатку. Хоче вдосконалити свою доктрину Гуманітизму. Догматична частина вже була готова, проте він не встиг її написати, це дійсно стане релігією майбутнього.
— Ти присягаєшся на вірність гуманітизму? — запитав він мене.
— Ти ж знаєш, що так.
Я ледь зміг вирвати з грудей якісь слова. З іншого боку, я не зрозумів усієї жорстокої правди. Кінкас Борба не тільки був божевільним, він ще й розумів, що він божевільний, і ці рештки здорової свідомості, як слабесенький ліхтарик у пітьмі, ще більше ускладнювали його жахливе становище. Він знав про це і не сердився на свою хворобу. Навпаки, він мені говорив, що це ще один доказ Гуманітаса, який таким чином грався сам з собою. Він читав по пам’яті довгі розділи своєї книги, а також духовні літанії та антифони, він навіть продемонстрував мені сакральний танець, який винайшов для гуманістичних церемоній. Гнітюча граційність, з якою він піднімав ноги і трусив ними, була просто фантастичною. Іншим разом він тужливо заводив пісню, співав і дивився кудись у далечінь, і в його очах час від часу блищав упертий промінчик свідомості, сумний, як сльоза...
84
Третій регулярний Орден Святого Франциска (Tertius Ordo Regularis Sancti Francisci). З 1447 року став окремою канонічно незалежною структурою. Ще має назву Терціани, або Брати Епітим’ї.