Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Служив я в Чехословаччині. Поголоска: мене посилають до Афганістану.
— Чому я?
— Ти холостяк.
Збирався — як у відрядження. Що брати з собою? Ніхто не знав. «Афганців» у нас іще не було. Хтось порадив узяти гумові чоботи, за два роки вони мені жодного разу так і не знадобилися. У Кабулі лишив. Із Ташкента летіли на ящиках із патронами. Приземлилися в Шинданді. Царандой, їхня міліція, з автоматами нашими часів Великої Вітчизняної війни, наші та їхні солдати — брудні, вилинялі, як із окопів вилізли. Різкий контраст із тим, до чого звик у Чехословаччині. Вантажать поранених, у одного в животі осколок. «Цей не жилець, дорогою помре», — почув від вертолітників, які привезли їх із застав. Приголомшив спокій, із якими говорили про смерть.
Це, можливо, найнезбагненніше там — ставлення до смерті. Ось знову, якщо всю правду... Це неможливо... Те, що тут немислиме, там буденне. Убивати страшно і неприємно. Але незабаром починаєш думати, що впритул убивати страшно і неприємно, а гуртом, у масі — азартно, іноді — я бачив — навіть весело. За мирного часу зброя стоїть у піраміді, кожна піраміда на окремому замку, зброярня на звуковій сигналізації. А тут зброя постійно при собі, до неї звикаєш. Увечері з ліжка стріляли з пістолета в лампочку: ліньки було підводитись, світло вимкнути. Одурілі в спеку, розряджали автомат у повітря, хоч кудись. Оточуємо караван, караван чинить опір, січе з кулеметів. Наказ: караван знищити... Переходимо до знищення... Над землею стоїть дике ревіння поранених верблюдів... За це, чи що, нам вручали ордени від вдячного афганського народу?!
Війна — це війна, треба вбивати. Нам що, бойову зброю вручали — у «Зірницю» грати з братами по класу? Трактори, сіялки там хіба ремонтувати? Нас убивали, і ми вбивали. Убивали, де могли. Убивали, де хотіли. Але це не та війна, яку ми знали за книгами і фільмами: лінія фронту, нейтральна смуга, передова... Киризна війна... Киризи — підземні ходи, зроблені колись для зрошення... Люди виникають із них удень і вночі, мов привиди... З автоматом, із каменюкою в руці. Не виключено, що недавно з тим привидом торгувався в дукані, а тут він уже за межею твого співчуття. Щойно він убив твого друга... Замість друга... Лежить... Уже не людина... Пів-людини... Останні його слова: «Не пишіть про це моїй матері, заклинаю вас, щоб вона нічого не дізналася...» А ти, шураві, ти, радянський, за межею його, «духа», співчуття. Твоя артилерія розлініяла його кишлак, і він майже нічого не знайшов — ні від матері, ні від жінки, ні від дітей. І він, попадеш до нього, із тебе котлету зробить. Фарш. Сучасна зброя збільшує наші злочини. Ножем я міг би вбити одну людину, дві... Бомбою — десятки... Але я військова людина, моя професія — убивати. Як там у казці? Я — раб чарівної лампи Аладдіна... Так я — раб Міністерства оборони. Куди накажуть, туди я й стрілятиму. Моя професія — стріляти.
Але я не їхав туди вбивати, не хотів. Як це сталося? Чому афганський народ прийняв нас не за тих, ким ми були насправді? Бачата стоять у гумових калошах на босу ногу на морозі, і наші хлопці віддають їм свої сухпаї. Я це бачив на власні очі. Підбігає до машини обірване хлопчисько, він нічого не просить, як решта, він тільки дивиться. У мене було в кишені двадцять афгані, я їх йому віддав. Він як став навколішки в пісок, так і не підвівся, поки ми не сіли в бетеер, не від’їхали. А поряд інше... У хлопчаків-водоносів наші патрулі відбирали гроші. Що там за гроші? Копійки. Ні, я туди навіть туристом не хочу. Ніколи не поїду. Я ж вам сказав: правда надто страшна, правди не буде. Вона нікому не потрібна. Ані вам, хто тут залишався. Ані нам, хто там був. Зазначте, вас більше. Діти наші виростуть і будуть приховувати, що батьки їхні там воювали.
Зустрічав самозванців: я, мовляв, з Афгану, та ми там, я там...
— Де служив?
— У Кабулі...
— Яка частина?
— Та я — спецназ...
На Колимі, у бараках, де тримали божевільних, кричали: «Я — Сталін! Я — Сталін!» А тепер нормальні хлопці заявляють: «Я — з Афгану». Навіжені... У божевільню таких!
Я згадую сам... Вип’ю. Посиджу. Люблю пісні «афганські» послухати. Але сам. Це було... ці сторіночки... Хоч вони і заплямовані, але нікуди від них не дітися... Збираються разом молоді... Вони розлючені і ошукані. Їм важко себе знайти, віднайти знову якісь моральні цінності. Один мені зізнався: «Якби я знав, що мені нічого не буде, міг би людину вбити. Просто так. Ні за що. Мені не шкода». Був Афганістан, тепер його немає. Не будеш усе життя молитися і каятися... Я одружитися хочу... Сина хочу... Чим швидше ми замовкнемо, тим краще для всіх. Кому ця правда потрібна? Обивателю! Щоб він плюнув нам у душу: «Ох, наволоч, там убивали, грабували, і тут їм пільги?» І ми самі лишимося винні. Усе, що пережили, коту під хвіст. Хоча б для себе зберегти.