Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Навіщось же все це було? Навіщо?
У Москві на вокзалі пішов до туалету. Дивлюся: туалет кооперативний. Сидить хлопець, розраховує. Над головою в нього вивіска: «Для дітей до семи років, інвалідів і учасників Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів — вхід безкоштовний».
Я остовпів:
— Це ти сам додумався?
Він із гордістю:
— Так, сам. Покажи документи і проходь.
— У мене батько всю війну пройшов, і я два роки чужий пісок ковтав, щоб у тебе помочитися безкоштовно?
Такої ненависті, як до цього хлопця, у мене в Афгані ні до кого не було. Вирішив нам віддячити...
Старший лейтенант,
начальник артобслуги
— Прилетіла до Союзу у відпустку... Пішла в лазню... Люди стогнуть на полицях від задоволення, мені здалося — стогони поранених...
Удома сумувала за друзями з Афганістану. А в Кабулі вже за кілька днів мріяла про дім. Родом я із Сімферополя. Закінчила музичне училище. Щасливі сюди не їдуть. Тут усі жінки самотні, ображені. Спробуйте прожити на сто двадцять карбованців на місяць — моя зарплата, коли і одягтися хочеться, і відпочити цікаво під час відпустки. Кажуть: за женихами, мовляв, приїхали? А що? Правда... Ну так, правда. Мені тридцять два роки, я сама...
Тут дізналася, що найстрашніша міна — «італійка». Людину після неї у відро збирають. Прийшов до мене парубок і розказує, розказує... Я думала, він ніколи не спиниться. Я злякалася. Він тоді: «Я перепрошую, я пішов...» Незнайомий хлопець... Це нормально. Побачив жінку, захотів поділитися. У нього на очах від хлопців лишилося... півчобота цілих... Від кулеметної обслуги... Знайомі хлопці. Я думала, він не спиниться. До кого він далі пішов?
У нас тут два жіночих гуртожитки: один назвали «Кицин дім» — там живуть ті, хто два-три роки в Афганістані, інший «Ромашка», там новенькі, іще ніби чистенькі: любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, до біса пошле. У суботу — солдатська лазня, у неділю — жіноча. В офіцерську лазню жінок не пускають, тому що жінки брудні... І ці ж офіцери звертаються до нас... За одним... За цим самим... Стукають уночі з пляшкою вина. У гаманці фотографії дітей, дружин, вони нам їх показують. Це нормально...
Починається обстріл... Снаряд летить, цей свист... Усередині щось обривається... Болить усередині... Пішли на завдання два солдати і пес. Пес повернувся, а їх немає... (Завмовкла.) Починається обстріл... Ми біжимо ховатися в щілини. А афганські діти танцюють на дахах від радості. Везуть нашого вбитого... Діти сміються, у долоні плескають. А ми їм подарунки в кишлаки привозимо: борошно, матраци, плюшеві іграшки... Ведмедики, зайчики... А вони танцюють... (Мовчить.) Починається обстріл... Вони щасливі...
Перше питання в Союзі: заміж вийшла? Які вам пільги дадуть? Єдина наша пільга (для службовців): якщо вб’ють — тисяча карбованців родині. Привезуть до воєнторгу товари, чоловіки попереду: «Ви — хто? А нам дружинам потрібно подарунки купити». Уночі стукають до нас... Це нормально... Тут так... Виконують «інтернаціональний обов’язок» і роблять гроші. Існує цінник: банка сухого молока — п’ятдесят афошок, військова шапка-кашкет — чотириста афошок... Дзеркало з автомобіля — тисяча, колесо з КамАЗа — вісімнадцять-двадцять тисяч, пістолет Макарова — тридцять тисяч, автомат Калашникова — сто тисяч, машина сміття з військового містечка (залежно від того, яке сміття, чи є там залізні банки, скільки їх) — від семисот до двох тисяч афошок... Це нормально... Із жінок краще за всіх живуть ті, хто спить із прапорщиками. Хто вище від прапорщика? Тільки старший прапорщик. А на заставах хлопці на цингу хворіють... Капустою гнилою харчуються...
Медсестри розповідають, що в палаті безногих говорять про що завгодно, тільки не про майбутнє. Тут ніхто не любить говорити про майбутнє. І про кохання не говорять. Щасливим помирати, напевно, страшно. Страшніше. А мені маму шкода.
Кішка між убитими крадеться... Шукає поїсти, боїться. Хлопці лежать... Ніби живі... Кішка, мабуть, не знає: живі вони чи мертві?
Зупиніть мене самі... Я буду розповідати й розповідати. А я нікого не вбила...