Посмертні записки Піквікського клубу

І під оглушливі привітання натовпу процесія рушила.

Як зіткнулася вона з ворожою процесією І які були наслідки цього, ми сказати не можемо, бо, тільки процесія рушила, держак одного з прапорів Жовтих насунув капелюх містера Піквіка йому на очі, рот і вуха. Сам він каже, що його тиснули з усіх боків, і, коли він знову дістав змогу бачити, перше, що впало йому в очі, були хмара пороху і натовп бійців з розлюченими, дикими обличчями. Потім, пише він, якась незрима сила викинула його геть з екіпажу, і він примушений був і собі взяти участь у бійці, але з ким і як — сказати не може. Далі якісь люди ззаду виштовхали його на дерев’яний поміст, і, поправивши капелюх, він побачив себе оточеного друзями в першому ряді на лівому боці помосту. На правій половині розташувались Жовті, а в центрі стояв мер із своїми підручними. Один з підручних — гладкий Ітонсвілський герольд — дзвонив щосили в здоровенний дзвінок, щоб установити тишу, а містер Гораціо Фіцкін і вельмишановний Семюел Сламкі, притискаючи руки до серця, надзвичайно привітно вклонялися перед морем голів, яке бурхало в них під ногами, заллявши просторий майдан. Звідти неслася така хуртовина викриків, лайки, стогонів і лементу, що зробила б честь землетрусові.

— Джентльмени! — вигукнув мер, силкуючись перекричати натовп. — Браття! Громадяни ітонсвілські ! Ми зійшлися сюди, щоб обрати до парламенту нашого представника, гідного покійного…

— Хай щастить мерові в усьому! — вигукнув хтось з юрби. — І нехай ніколи не кидає він цвяхів і каструль, що принесли йому стільки грошей!

Цей натяк на фах оратора викликав ураган надпориву, що, супроводжений дзвоном, не дав розібрати решту промови. Чути було лише останні слова, де мер висловлював щиру подяку за увагу, з якою його вислухали, і на цю подяку натовп відповів новим вибухом веселості, що тривав із чверть години.

Далі виступив високий худорлявий джентльмен в дуже накрохмаленій білій краватці. Натовп не один раз просив його „послати додому хлопця подивитись, чи не забув він свого голосу під подушкою". Джентльмен просив дозволу назвати ім’я поважаної усіма особи, гідної репрезентувати Ітонсвіл у парламенті. Коли ж він сказав, що це має бути Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, то фіцкіністи заплескали в долоні, а сламкісти зняли такий галас, що і він, і другий оратор, який підтримував його, вільно могли б співати куплети замість промови—їх однаково ніхто не чув.

Після прихильників Гораціо Фіцкіна, есквайра, на помості з’явився маленький червоновидий добродій дуже жовчної вдачі. Він пропонував назвати ще якусь іншу гідну особу. Дуже можливо, що жовчний джентльмен виголосив би чудову промову, але він був занадто дражливий і не міг зрозуміти жартів аудиторії. По кількох красномовних фразах на користь містера Сламкі червоновидий добродій став викривати нахабство тих, що перебивали йому мову, і обмінюватись серйозними загрозами із своїми опонентами. В наслідок цього зчинився такий гвалт, що джентльмен мусив висловлювати свої почуття на мигах і, нарешті, поступився місцем для чергового оратора, який виголосив півгодинну промову не спиняючись, бо заздалегідь послав її до „Ітонсвілської газети", де вона була вже надрукована.