Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Лаутерпахт віднайшов голос, який черпав сили у скруті, звертаючись до «прав і обов'язків людини». Пристрасть підживилася коротеньким листом від батька, написаним 4 січня 1941 року. «Дорогенький! — з любов'ю писав він до свого сина. — Твої листи неймовірно потішили нас». Він був «цілком спокійний» за родину, яка була у безпеці в Америці. Усі в місті Львов були «живі і здорові», але більше жодних подробиць. Вони сподівалися на краще. Вітання передавав дядько Давид із Жовкви. «Ми шлемо вам сердечні вітання і міцно цілуємо усіх».{182} Його мати додала рядок поцілунків.
Потім настала тиша. «Пиши якомога частіше моїм рідним»{183}, — просив він Рахиль, даючи адресу у місті Львов, який тепер був у «Радянській Росії»: уліца Оборони Львова, вулиця, названа на честь «Захисників Львова». Сім'я, як і раніше, жила на вулиці Третього травня.
У червні Гітлер відкинув пакт Молотова-Ріббентропа і наказав німецькому війську виступати на схід до окупованої радянською владою Польщі. За тиждень Жолкєв і Львов були вже в руках німців. Почали затримувати науковців, включно з Лаутерпахтовим викладачем австрійського приватного права, професором Романом Лонгшамом де Бер’є. Його заарештували за те, що був польським інтелектуалом, і наступного дня під час «Різанини львівських професорів»{184} стратили разом з трьома його синами.
Лаутерпахтова племінниця Інка поділилася зі мною про ті дні інформацією з перших рук, дуже схожою на розповідь Клари Крамер про прихід німців до містечка Жолкєв. Я бачився з Інкою — єдиною дитиною Лаутерпахтової сестри — влітку 2010 року у Парижі, в її акуратній невеличкій квартирі поблизу Ейфелевої вежі. Вона випромінювала силу та енергію і, наче горобчик, пурхала по кімнаті. Врешті ми сіли за стіл, вкритий свіжою білою скатертиною, на який падав промінь яскравого чистого сонячного світла. Вона запропонувала чай у делікатному порцеляновому горнятку. Інка сиділа біля відчиненого вікна, говорила спокійно, без емоцій.
На столі ми розклали мапу Львова 1938 року. Тоді їй було вісім років, сказала вона, вказуючи на будинок мого дідуся Леона і на вулицю, якою ходила. Вона попросила показати ті мізерні документи, які я приніс із собою. Я показав їй свідоцтво, видане Леоновому батькові Пінкасу Бухгольцу 1980 року. «Тут зазначається, що він народився 1862 року», — вигукнула вона з акцентом, який нагадав мені дідуся. Він склав іспит на виробника «eau-de-vie» (міцні спиртні напої), але отримав оцінку лише «assez bon» («досить добре»). Вона усміхнулася. «Не те саме, що “добре”!».
Її батько Марсель Гелбард був юристом, за сімейною традицією, як і його батько. Обидва були блондинами. Гелбард німецькою означає «жовта борода», таке прізвище дарували у часи Австро-Угорщини. Інка не багато пам’ятала про Лаутерпахта у ті часи, тому що він виїхав до Британії ще до того, як вона народилася. Коли ми заговорили про містечко Жолкєв, вона сказала: «О, дорогий, ти неправильно вимовляєш. Вимовляється не “Золкєв”, а “Жолкєв”. А тоді зітхнула і додала: «Я добре знаю Жолкєв, це містечко моєї матері, моїх дядьків, дідуся і бабусі, куди я поїхала після війни».
Ми рухалися далі мапою Львова 1938 року. Хоч Інка ніколи туди не поверталася після 1945 року, вона показала мені вулицю, де жили батьки Лаутерпахта, її дідусь Арон і бабуся Дебора, вулицю Третього травня, 64, куди вони переїхали з Театральної. Це було дуже близько від вулиці Шептицьких, «кілька хвилин» пішки від будинку, де народився Леон, від «менш престижного району». «Ми часом обідали в Бристолі або Жоржі», — згадувала вона, це були модні готелі.
— Я безпечно гуляла Львовом, поки мені не виповнилося дев’ять років. Тоді, коли прийшли росіяни, він змінився, життя, яке ми знали, закінчилося.
Інка зробила невеличкий ковток чаю, потім ще один. Тоді промовила:
— Хочу показати тобі кілька фотографій.
Ми перейшли до спальні і підійшли до шафи, звідки вона дістала маленьку дерев’яну скриньку з фотографіями її батьків. Там був лист від Лаутерпахта, надісланий у 1950-х роках, і фото, зроблене біля Вестмінстерського палацу у Лондоні. На світлині вона була разом із тіткою і дядьком у перуці новопризначеного старшого судового королівського адвоката.