Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
«Я завжди відчував до вас почуття глибокої вдячності, — зазначив у своїй відповіді Лаутерпахт, — за допомогу з біженцями-науковцями і вашу щиру прихильність».
Новини з Кембриджа принесли горду і радісну відповідь зі Львова. «Мій любий і найдорожчий сину! — писала Дебора. — Дякую тобі тисячу разів за цю добру новину».{159} У листі були натяки на фінансові труднощі і те, що Арон працював у далекому Гданську. «Ми не можемо бути щасливими разом», — писала вона.
У вересні сім’я переїхала до більшого, напівокремого будинку на Кранмер-роуд у Кембриджі, який придбали в Макнейрів за тисячу вісімсот фунтів. Це була обсаджена деревами вулиця з просторими будинками, багато з яких мали власні заїзди. У новому будинку були вітальні, їдальня, комора для продуктів і допоміжна кухня для приготування їжі. Страви подавали пунктуально — обід о першій, вечерю о сьомій, — про що сповіщали звуки мідного гонга. Чай подавали о пів на п’яту{160}, часто зі шматком «Вікторії», пухкого бісквітного торта з місцевої пекарні «Фіцбілліс», яка і досі діє у Кембриджі.
На другому поверсі були окремі спальні Лаутерпахта, Рахиль, Елі і робочий кабінет для Лаутерпахта. Саме тут він працював, часто під класичну музику як звукове тло, сидячи у зручному кріслі з горіха, за великим, оздобленим шкірою робочим столом із червоного дерева, позиркуючи час від часу у вікно на сад.
Тут були яблуні і сливові дерева, за якими Лаутерпахт сам глядів і підрізав їх, а також нарциси, троянди і його найулюбленіші квіти конвалії. Він надавав великого значення бездоганно скошеному газонові, за яким слідкував садівник, і все життя боявся застудитися, якщо стане босими ногами на мокру траву. Через це, коли трава була волога, він завжди ходив на п’ятах, розчепіривши пальці, аби змінімізувати контакт із землею. «Це було колоритно», — згадував Елі.
Лаутерпахти жили в достатку, але не були заможними. Внутрішнє оздоблення дому було скромним, а впродовж перших десяти років у них навіть не було центрального опалення. Винятковою поступкою марнотратству була купівля автомобіля за дев’яносто фунтів, вживаного «Стандарда» моделі «Салун 9», виготовленого у Ковентрі. Герш не був спокійним водієм і страшенно хвилювався, якщо швидкість перевищувала п’ятдесят миль на годину.
Інші мешканці вулиці втілювали різноманітний новий світ Лаутерпахтів. Безпосередній сусід з будинку № 8, д-р Брук, був колишнім священиком. Професор Девід Вінтон Томас, королівський викладач івриту, який колись грав за регбійну команду Уельсу, жив через дорогу у 4-му будинку. Трохи далі під № 13{161} мешкав сер Персі Вінфілд, «професор Рауза Бола» з англійського права, провідний авторитет країни з англійського деліктного права («Вінфілд про делікт» досі використовується, історик Саймон Шама сказав, що ця книга врешті відбила в нього будь-яку охоту цікавитись правом).
Сер Ернест Баркер, професор політології, мешкав під номером 17, невтомно працюючи над своєю «Британією і британським народом». Артур Кук, заслужений професор класичної археології у відставці, жив під номером 19. Будинок № 23 займав Френк Дебенгем{162}, професор географії і перший директор університетського інституту полярних досліджень імені Скотта (у молоді роки він брав участь в останній експедиції Роберта Фолкона Скотта до Антарктиди, пропустивши сумнозвісну кінцеву частину маршруту до Південного полюса через травму, отриману під час гри у футбол у глибокому снігу).
Лаутерпахт любив ходити пішки до «Триніті» і до сусіднього юридичного факультету. Був пунктуальний і завжди вимогливий до зовнішнього вигляду. Він читав лекції у темному костюмі і мантії і обожнював носити гомбург-капелюха, в якому його часто бачили. Одного разу, під час подорожі залізницею з Гааги до Швейцарії, улюблений капелюх «вилетів з вікна і акуратно впав на колію»{163}, про цей надзвичайний випадок варто було написати Рахиль, а також провести трохи часу у бюро знахідок Лозанни. Капелюха так і не знайшли.
Рахиль все ще залишалася у Лондоні, коли її чоловік проводив свою першу лекцію у Кембриджі. Не переобтяжений скромністю, він вважав, що вона вийшла «доволі красномовною». Студентська газета «Варсіті» повідомляла про Лаутерпахта як про «першокласного лектора з блискучою і добре відпрацьованою методикою», який чудово використовує свої руки, «на користь». Якщо він і зробив хоч якусь помітну помилку, то хіба «зиркав у вікно». «Варсіті» зауважила ще одну його характерну рису: «Цікаво, який жарт міг викликати цю посмішку, що навічно застигла на його вустах?»{164} Можливо, він ніяк не міг оговтатися, що переїхав з містечка Жолкєв до Кембриджа.