Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою — совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.
От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке — було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура…
Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, — торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В. Асмуса.
З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100%. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.
Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво — спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.
Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами–мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки — ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З. Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань — створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: “ми наш, ми новий мір построім…” Або оте, — «битіє опрєдєляєт сознаніє».
У науці цей спір тягнувся з часів Ж. Б. Ламарка (1744–1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесіі ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть — освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф. Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени — то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М. Дельбрюком та С. Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100% пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й відстоювали мічурінці.
А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О. Евері, Ч. Мак Леода та М. Мак Карті, де були підтверджені результати Ф. Гриффіта, але — на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але… не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н. Дубінін, — змагався з мічурінцями у підтвердженні “діалєктічєского матєріалізма” засобами ґенетики. Тобто, — був нічим не ліпший від них.
Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло — “діалєктічєскім”) одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або “теорія” стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, — виводиться з яєць будь–яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.
Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені “частіци вєщєства”. При цьому — первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина ХХ ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С.Єсєнін, — як століття “громіл і шарлатанов”.