Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла “Павловская”, де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога — К. А. Биков, спромогався повторити подвиг Т. Д. Лисенка, створивши чисто “Павловскую” (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І. П. Павлова, світової слави учені — Л. Орбелі, І. Беріташвілі та П. К. Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, — могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.
Цікаво тут простежити еволюцію слова “ідєаліст”, від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та “ідєаліст” — це остаточно погано. Бо, це людина, яка — подумати гидко, — протиставляє “єдінствєнно правільной” філософії “діалєктічєского матєріалізма” — жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж — матеріалісти!
Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука — не забарилася принести рясні, хоч і гірко–кислі мічурінські плоди: низку “відкриттів” у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О. М. Бошьяна, О. Б. Лєпєшінской із біології, роботи братів А. І. Аліханова та А.І. Аліханяна по варітронах, яких — виявилося потім, — ніколи не існувало; робота Г. Д. Латишева і Г. А. Гея, де була відкрита не існуюча “тонкая структура” ґамма–випромінювання…
Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але… їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, — звичайне нехтування першим обов’язком ученого — видаленням артефактів. Погано вимитий посуд… нехтування розсіюванням на стінках лічильників… проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і “тонкая структура”) і т. і.
Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.
Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» — не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої “наукі наук”, що як сиділи по своїх тепленьких містечках — так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді — теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.
Єдино можливий висновок, що треба боротись не з “ідєалізмом”, “прєклонєнієм пєрєд іностранщіной” або “раболєпієм пєрєд буржуазной культурой”, чи іншою вигаданою химерою, але тільки–єдино — з дурістю та невіглаством, — теж не був зроблений.
Не було спромог усвідомити вплив “дискусій” на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.
З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура “дідовщіни”, скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих — так, але — не науці, — а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з “самим” — босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики — Н.І. Вавілова, — змінив “злий” — Т. Д. Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.
У науці є один–єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить — нема місця всевладним “лідерам”, які вирішують, що є істиною, а що — ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, — слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна — давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному “коріфєйчику”, але такому, повз якого “ні проскочіш”. “Дискусій” більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.