Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тож, незважаючи на багаторічні обмежувальні заходи та суворий контроль імміграції в Західній Європі, вона залишалася одним із ключових демографічних факторів: серед уже згадуваних дітей внутрішнього Лондона в 1998 році третина не спілкувалася англійською в побуті. Часто це були нащадки біженців або, на тогочасному сленгу, «шукачів притулку», кількість яких різко зросла внаслідок югославських воєн; але також працівників-мігрантів із Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу і багатьох країн Африки, багато з яких працювали нелегально, а отже, не були зареєстровані.

Вважається, що в Німеччині, де можливості для шукачів прихистку були (і є) найщедрішими в Європі[589], але де іммігрантам було традиційно складно отримати повне громадянство, під кінець століття налічувалося п’ять мільйонів таких осіб (включно з членами їхніх родин й утриманцями). На початку нового століття більшість прохань про притулок Німеччина одержувала з Іраку, Туреччини та країн колишньої Югославії, але також дедалі більше їх надходило з Ірану, Афганістану, Росії та В’єтнаму.

Страх того, що Західну Європу «заполонять» «економічні біженці», нелегальні іммігранти, шукачі притулку та їм подібні, не сприяв збільшенню підтримки розширення ЄС, якої і так завжди бракувало. Уже станом на 1980-ті роки багато незареєстрованих робітників з Польщі працювало на британських та німецьких будівельних майданчиках. Але проблему становили не так Польща, Угорщина чи інші країни Центральної Європи, які бажали приєднатися до ЄС, а радше східніші від них держави. У 1992 році в самій Польщі налічувалося 290 тисяч «нелегальних» іммігрантів, переважно з Болгарії, Румунії та колишнього СРСР; в Угорщині, населення якої становило лише 10 мільйонів, перебувало понад 100 тисяч шукачів притулку. Життя в цих країнах — так само як у Словаччині чи в Чеській Республіці — було тяжким, але стерпним, а відстань, яка відділяла ці країни від їхніх західних сусідів, зменшувалася, хоч і повільно. Утім прірва між Центральною Європою та рештою країн посткомуністичної Європи ставала дедалі глибшою.

Отож, тимчасом як наприкінці 1990-х років середня місячна зарплата в Польщі та Чеській Республіці вже наближалася до 400 доларів, у Білорусі, Україні та Румунії вона трималася на рівні 80 доларів; у Болгарії становила менше 70 доларів; а в Молдові — лише 30 доларів, і навіть цей середній показник справляв оманливе враження, оскільки поза межами столиці, Кишинева, прибутки були ще нижчі, а 48% населення країни все ще працювало на землі. І на відміну від Польщі чи навіть Болгарії, становище колишніх радянських республік не покращувалося: станом на 2000 рік кожен другий мешканець Молдови заробляв менше ніж 220 доларів на рік — тільки 19 доларів на місяць.