Після війни. Історія Європи від 1945 року

На третьому щаблі перебували маленькі підприємства та сфера послуг (власники маленьких крамниць, туристичні агенти, кравці, майстри з ремонту електронної техніки і їм подібні), якими переважно володіли і в яких працювали спільноти іммігрантів чи їхні нащадки (араби — у Франції, турки чи курди — у Німеччині, вихідці з Південної Азії — у Британії). Сюди ж треба додати дуже потужну та зазвичай сімейну «тіньову» економіку в Південній Європі. В Італії, де все — від взуття та текстильних виробів до запчастин — часто вироблялося і розповсюджувалося, не потрапляючи в офіційні радари, у 1997 році було підраховано, що «неофіційний» сектор становить щонайменше чверть ВВП країни. У Португалії ця частка — звичайно, приблизно — дорівнювала 22%; але в деяких регіонах — на кшталт міста Брага на далекій півночі країни — «неофіційні» працівники становили цілих 45% місцевої робочої сили.

Ще був четвертий щабель, який зростав найшвидше: люди, що мали роботу (якщо взагалі її мали), яка не забезпечувала ані довготермінових гарантій, як у традиційних галузях, що потребували кваліфікації, ані додаткових бонусів, які під час буму 1950‒1960 років стали звичайною справою. Безперечно, показники безробіття в деяких країнах, зокрема Британії чи Нідерландах, зрештою впали до втішно низького рівня: це свідчило, як усюди наголошували, про благотворний ефект безперешкодного та глобалізованого ринку. Але багато з тих, кого більше не було в списках безробітних — особливо жінки та молодь, — тепер працювали на низькооплачуваній роботі з частковою зайнятістю без бонусів або ж за строковими договорами програм працевлаштування, фінансованих чи підтримуваних за державний кошт.

Ті, хто заробляв надто мало, щоб забезпечити себе та свої сім’ї, могли все одно звернутися до держави добробуту, і багато хто так і робив. У Сполученому Королівстві, де тетчерівський штурм як держави, так і суспільства дався взнаки найбільш гостро, 14 мільйонів осіб тепер жили в бідності, зокрема 4 мільйони дітей[586]. Кожен шостий залежав від програм підтримки доходу чи сімейного кредитування, які дозволяли утримуватися над межею бідності. Безпритульність, яку принаймні в Північній Європі ефективно побороли наприкінці п’ятдесятих років, почала ширитися знову: упродовж років правління Тетчер кількість бездомних лише в Лондоні виросла вдесятеро. Станом на середину 1990-х кількість людей без даху над головою сягнула 80 тисяч. Райони британської столиці, розташовані лише за декілька кілометрів від найдорожчої нерухомості у світі, стали нагадувати «Лондон вигнанців», сумнозвісно типовий для пізньовікторіанського часу[587].