Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Байдуже, чи вони, як Британська національна партія, виступали проти «етнічних меншин», чи, як у випадку Національного фронту Жана-Марі Ле Пена, об’єктами їхньої критики були «іммігранти» (у Німеччині віддавали перевагу терміну «іноземці» або «чужинці»), — ультраправі партії в ті роки мали на чому нарощувати свою популярність. З одного боку, через уповільнене зростання в поєднанні із вразливістю до сил глобальної економіки багато працевлаштованих людей опинилося перед такою фінансовою непевністю, якої на їхній пам’яті ще не було. З іншого боку, старі представники політичної лівиці більше не були спроможні гуртувати та мобілізувати це відчуття непевності під вивіскою класу: невипадково Національний фронт часто отримував найкращі результати в тих округах, які колись були опорою французької Компартії.
Для нової правиці зростання видимої та культурно чужої меншості в їхньому середовищі — і перспектива того, що ще більше іноземців претендуватимуть на доступ до годівниці добробуту або ж заберуть «нашу» роботу, щойно піднімуться шлюзи зі Сходу — стала вишенькою на торті. Стверджуючи, що «місця більше немає» або що їхні уряди віддали контроль над кордонами на користь «космополітичних інтересів» чи «брюссельських бюрократів», популісти-словоблуди обіцяли зупинити імміграцію, репатріювати «іноземців» та повернути державу її войовничим білим громадянам, які стали меншістю у власній країні.
На відміну від фашизму попередньої доби, ці нові прояви ксенофобії можуть здатися квіточками, хоча в Німеччині на початку 1990-х і прокотилася хвиля злочинів на ґрунті ненависті проти іноземців та меншин, яка змусила деяких коментаторів порушити ширші питання: Ґюнтер Ґрасс із осудом наголошував на егоцентричній байдужості західнонімецької політичної культури та короткозорому захопленні «незаслуженою» єдністю в країні, а також стверджував, що відповідальність за расове насильство (особливо в занепалих, вимерлих промислових містечках колишньої НДР, де антиімміграційні настрої відчувалися найсильніше) має бути покладено безпосередньо на самовдоволену та забудькувату політичну еліту країни.
Та навіть якщо рівень жорстокості можна було стримати, масштаб громадської підтримки нової правиці був приводом для серйозного занепокоєння. Під проводом Йорґа Гайдера, молодого й телегенічного лідера, підтримка Партії свободи в сусідній Австрії — спадкоємиці післявоєнного Союзу незалежних, але на позір позбавленої нацистських атрибутів останньої — згідно з опитуваннями стрімко зростала. Вона позиціонувала себе як захисник «маленьких людей», які залишилися на узбіччі через взаємовигідну співпрацю двох великих партій і яким загрожували банди «злочинців», «наркоманів» та іншого «іноземного наброду», що тепер захопили їхню батьківщину.
Щоб не мати проблем із законом, Гайдер зазвичай ретельно уникав дій, які надто очевидно могли кинути на нього тінь ностальгії за нацизмом. Здебільшого австрієць (як і Жан-Марі Ле Пен) виявляв свої упередження тільки завуальовано — наприклад, звинувачуючи людей, які несподівано виявились євреями, у тих випадках, коли щось його зачіпало в публічному житті. Однак йому та його прихильникам більше були до вподоби нові мішені на кшталт Європейського Союзу: «Ми, австрійці, не маємо відповідати ані перед ЄС, ані перед Маастрихтом, ані перед тією чи іншою міжнародною ідеєю, а перед оцією нашою Батьківщиною».
На парламентських виборах в Австрії в 1986 році Партія свободи Гайдера отримала 9,7% голосів. Чотири роки по тому її підтримка збільшилася до 17%. На виборах у жовтні 1994 року вона похитнула віденський істеблішмент, сягнувши 23% й лише на 4% поступившись Народній партії, яка керувала країною в перші двадцять п’ять років після війни і далі була найпопулярнішою в сільських районах Австрії. Ще більш загрозливим було те, що Гайдер відкусив великий шматок традиційного соціалістичного електорату серед віденського робітничого класу. З огляду на те, що (згідно з опитуваннями громадської думки 1995 року) кожен третій австрієць, так само як і Гайдер, вважав, що «гостьові робітники» та інші іноземці в Австрії мають надто багато переваг і привілеїв, це навряд чи стало несподіванкою.