Після війни. Історія Європи від 1945 року

У Данії Данська народна партія пройшла шлях від туманного початку в 1995 році до третьої найбільшої фракції в парламенті у 2001-му. Залишаючись в опозиції та майже винятково зосередившись на питанні імміграції, партія та її лідерка Піа Кьорсґаард досягнули впливу, зворотно пропорційному розміру партії. Обидві керівні партії Данії — ліберали та соціал-демократи — тепер змагалися в тому, щоб перевершити одна одну в новонабутій «непоступливості» щодо законів, які стосувалися надання притулку та резидентів-іноземців. «Ми — при владі», — заявила Кьорсґаард після того, як її партія отримала 12% голосів на виборах 2001 року[593].

У тому розумінні, що тепер у данському політичному мейнстримі не було практично жодного політика лівих чи правих поглядів, який посмів би діяти «м’яко» в таких питаннях, вона мала рацію. Навіть крихітна агресивна Британська національна партія (БНП) була спроможна кинути тінь на дії нових лейбористських урядів у Великій Британії. Традиційно маргінальна (її найкращим результатом були 7% на виборах у 1997 році в районі Східного Лондона, де бенгальці посіли місце євреїв як місцева етнічна меншина), БНП чотири роки по тому виборола 11 643 голоси (14%) у двох округах Олдема, колишнього шахтарського містечка в Ланкаширі, де незадовго до виборів вибухнули расові протести.

Проти того, що відбувалося на континенті, це були мізерні цифри, а БНП навіть не наблизилася до того, щоб отримати місце в парламенті. Та оскільки було схоже, що (згідно з опитуваннями) її занепокоєння відображають поширені в країні страхи, радикальна правиця змогла залякати прем’єр-міністра Тоні Блера так сильно, що він ще більше закріпив і так несприятливі умови Великої Британії для потенційних іммігрантів та біженців. Тогочасні настрої добре ілюструє те, що новий лейбористський уряд з абсолютною більшістю в парламенті та майже 11 мільйонами виборців на виборах 2001 року все одно був змушений відповідати на пропаганду неофашистського угруповання, яке загалом по країні зібрало підтримку лише 48 тисяч виборців — однієї п’ятої 1% й тільки на 40 тисяч голосів більше, ніж Чудернацька пришелепкувата навіжена партія.

Інша річ — Франція. Там Національний фронт мав проблему — іммігрантів, масову підтримку — 2,7 мільйона виборців на загальнонаціональних виборах 1986 року та харизматичного лідера, який надзвичайно вправно перетворював абстрактне народне невдоволення на цілеспрямований гнів та політичну упередженість. Звичайно, ультраправі ніколи б не змогли досягнути такого успіху, якби Міттеран цинічно не запровадив у 1986 році систему пропорційного представництва, метою якої було створити умови для парламентського успіху (а відповідно — національної видимості) Національного фронту — і таким чином розділити й послабити традиційні французькі консервативні партії.