Крабат

… А потім, решту дня, вони веселилися: смакували великодні коржики, пили вино, співали й танцювали. І слухали історії про Капелюша. Андруш, захмелівши, виголосив тост про чесноти мірошниченків, а мірошників послав під три чорти!

— І за це годиться випити! — вигукнув він. — Чи, може, хтось мені хоче заперечити?

— Ні! Ні! — хором відповіли, піднявши келихи. Тільки Сташко не погодився.

— Кажеш під три чорти їх послати! — закричав він. — Нехай сам нечистий прийде і скрутить кожному з них голову! Отак — крр-ах! Я за це!

— Ти маєш рацію, брате! — Андруш обійняв його. — Хай би чорт забрав усіх мірошників, а нашого — першим!

Крабат умостився на лаві в кутку, але неподалік, щоби не вирізнятися з-поміж товаришів. І все-таки він лишався осторонь забави. Поки хлопці співали, сміялися й виголошували тости, він думав про канторку. Про їхню сьогоднішню зустріч, про те як стояли одне біля одного й розмовляли.

Він пригадав кожне їхнє слово, кожен порух, погляд. За спогадами непомітно збігав час. До нього дуже близенько підсів Лобош.

— Хочу тебе спитати… — Лобош виглядав стурбованим.

— Запитуй, — із силуваною невимушеністю озвався Крабат.

— Андруш щойно такого наговорив! І Сташко теж! А що, коли Майстер довідається…

— Ет, пусті балачки, не більше. Чи не так?

— А мірошник? А якщо йому Лишко викаже? Що їм за це буде?

— А нічого! Нічогісінько!

— Здається мені, що ти й сам цьому не віриш. Хіба мірошник може таке вибачити?

— Може, але тільки сьогодні. Сьогодні можна лаяти мірошника на всі заставки. Посилати на його голову чуму й холеру! Кликати нечистого, щоби скрутив йому в'язи. Сьогодні це його не розгнівить. Навпаки!

— Невже?

— Мірошник міркує так: кожному треба хоч раз на рік вилити з душі все, що в ній накипіло. Тоді він легше стерпить злигодні, а їх у нашому млині, як сам бачиш, хоч греблю гати.

Не той тепер Крабат, що був раніше. Не ходив по землі, а літав під небесами. Робив усе легко, завиграшки, залюбки ставав до розмови з хлопцями, щиро відповідав їм, а насправді був далеко-далеко — біля канторки. А канторка була біля нього, і світ довкола них дедалі яснішав, зеленішав.

Досі Крабат не помічав зелені. Його вразило розмаїття її відтінків. Тільки в трави їх не злічити! А скільки їх у зелені березових, вербових листочків, у зелені моху, що де-не-де переливається у блакить! А в молоденькій палахкотливій зелені на березі ставка, на живоплоті, на кущах, а в темній прихованій зелені старих козельбруських сосон, то похмуро-зловісних, майже чорних, то золотаво-сяйливих у променях надвечірнього сонця.

Кілька разів йому снилася канторка: вони йшли разом чи то лісом, чи то садом. Стояла теплінь, канторка була в легенькій світлій курточці. Проходячи попід крислатими деревами, Крабат обійняв її за плечі. Вона нахилила до нього голову, її волосся лоскотало йому щоку. Хустина зісковзнула їй на шию. Він хоче, щоби вона зупинилась і повернулась, тоді він побачить її личко. Але він знає — краще цього не робити, щоби хтось інший, хто вміє проникати в чужі думки, не побачив її.