Крабат
- Автор: Пройслер Отфрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-196-2
- Переводчик: Владимир Василюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Крабат». Краткое содержание книги:
«Крабат» — кращий твір Отфріда Пройслера — одного із найпопулярніших сучасних німецьких письменників.
Крабат і Сташко зустріли його за порогом і завели до наймитської. Петар зняв із нього черевика, Кіто — іншого. Ганцо послав Юра принести миску з холодною водою, потім сунув туди побілілі ноги Мертена й заходився розтирати.
— Треба негайно вкласти його у ліжко. Я вірю, що ми його виходимо!
До наймитської несподівано ввійшов Майстер. Він якийсь час не зводив очей з хлопців і мовчав. Мабуть, чекав, доки закінчать поратися коло Мертена. Тільки-но вони його взяли на руки, він сказав:
— Постривайте, я йому маю дещо сказати. — Він наблизився до Мертена. — Дві спроби втечі, Мертене, гадаю, для тебе досить. Нема такої дороги, яка тебе вивела би звідси — від мене ти не втечеш!
Він повернувся і вийшов.
Але ще того ранку Мертен вибрав третю дорогу і, як гадав, останню.
Звісно, хлопці й здогадуватися про це не могли. Вони занесли його до спальні, напоїли гарячим питвом, укрили кількома покривалами. Ганцо залишився біля нього, присів на сусідньому тапчані. Чекав, поки Мертен засне. А коли пересвідчився, що його допомога хворому поки що не потрібна, спустився вниз. Треба було працювати.
Уже кілька днів Крабат зі Сташком шпорталися коло жорнових каменів, гострили їх. Чотири посади вони вже нагострили, щойно взялися за п'ятий, як двері млинової зали враз розчахнулися і влетів блідий, як смерть, Лобош із виряченими від жаху очима.
Він махав руками і щось кричав, але його не чули, поки Ганцо не зупинив млина.
— Він повісився! — кричав Лобош. — Мертен повісився! У клуні. Мерщій туди!
Всі кинулися до клуні. У найдальшому кутку висів Мертен на мотузку, прив'язаному до сволока.
— Хлопці, він ще живий! — вигукнув Сташко. — Негайно переріжмо мотузка!
Андруш, Ганцо, Петар і Крабат миттю дістали ножі, але ступивши три кроки, враз стали, як умуровані. Жоден з них не міг ступити й кроку до Мертена. Наче зачароване коло оточувало його.
Тоді Крабат узяв пальцями за кінчик ножа, прицілився, кинув і — поцілив мотузка.
Він сподівався, що переріже його, але ніж безпорадно упав на долівку.
Враз позаду хлопців пролунав сміх.
То сміявся Майстер, зайшовши до клуні. Він зневажливо дивився на них, наче на купу лайна. Потім нагнувся і підняв ножа.
Чирк — і почувся слабкий удар.
Цієї ж миті вішальник глухо упав на землю. Прямо під ноги Майстрові. З грудей Мертена вирвався хрип.
— Партач! — з огидою сплюнув Майстер.
Він підвів голову — і відразу також упав Крабатів ніж, що доти висів у повітрі.
Мірошниченки почувалися приниженими та обпльованими. Всі, без винятку.
— Я визначаю, кому тут помирати! Тільки я! — вигукнув наостанок Майстер, повернувся і вийшов.
Петар і Сташко взяли Мертена й понесли на горище.
Крабат підняв із землі ножа, якого подарував йому Тонда, і, перш ніж скласти його, витер колодочку соломою.
Сніг на озимині
Мертен зліг, і надовго. Його лихоманило, він задихався, не міг нічого ковтати. Лише за кілька днів він, нарешті, з'їв ложку супу.
Ганцо подбав, аби хтось із хлопців постійно наглядав за ним. Чергували й уночі, побоюючись, що Мертен у нестямі щось собі заподіє. Адже Майстер цілком зрозуміло сказав: жодного шляху до втечі з млина немає.
«Я визначаю, кому тут помирати!» — ці Майстрові слова запали Крабатові в голову. Чи не в них криється відповідь на питання, яке так мучить його: хто винен у смерті Тонди і Міхала? Це — лише здогад, але для нього дуже важливий. Одного дня обов'язково все проясниться, і тоді Майстра не мине кара. Але треба діяти так, щоб його не сполохати. Треба вдавати з себе наївного, сумлінного й слухняного мірошниченка — і готуватися до відплати. А головне — якомога старанніше навчатися чаклунства.
Жодної сніжинки не випало тими лютневими днями, зате лютий мороз не слабшав. Мірошниченки щоранку починали з лотока, сколюючи там кригу. І лаяли холоднечу, згадуючи при цьому тепло, що передчасно прийшло і зникло.
Одного морозяного дня, коли мірошниченки саме сідали за обідній стіл, з лісу на галявину вийшло трос чоловіків. Один — високий, дебелий, у розквіті літ, двоє інших — немічні сивобороді дідугани.
Лобош перший їх помітив. Бо ж окатий, усе на світі бачив.
— До нас гості! — голосно сказав він.
Тепер їх побачили всі. Вони прямували дорогою, що вела зі Шварцкольма. Всі троє — в чорних бурках, шапках-вушанках.